Archive for Листопад, 2020

Олександр Варнек. Шляхом Ван Дейка

Written by lara on . Posted in Статті

Пройшло вже більше сорока років, але колекція Марії Іванівни Корніловської, що у свій час надійшла до Херсонського художнього музею згідно її заповіту, все ще продовжує інтригувати історіями про художників, чиї твори стали окрасою музейного зібрання.

Невеличке полотно «Портрет Бантиш-Каменської в чорному береті», виконане художником Олександром Варнеком, не так часто виставляється на виставках, бо потребує суттєвої кваліфікованої реставрації, яка обов’язково здійсниться.

Олександр Варнек. Портрет Бантиш-Каменської Єлизавети Іванівни в чорному береті. І половина ХІХ ст. Полотно, олія

Олександр Григорович Варнек (1782-1843), видатний історичний живописець і портретист з німецьким корінням, пройшов творчий шлях, досить типовий для художників ХІХ століття. Син меблевого майстра, він кілька років навчався в петербурзькій Академії мистецтв, де і було виявлено його неабиякий талант портретиста. Після закінчення навчання юнака, згідно традицій, відправили в пансіонерську поїздку по Італії. За свої чудові портрети, що вражали сучасників схожістю із зображуваними, Варнек отримав почесне прізвисько «російського Ван Дейка». В 1810 р. митець здобув звання академіка, а в 1831 — професора Академії, де надалі він дуже плідно працював.

Уважний фізіономіст, він добре відчував і розкривав характер людини, передавав поставу, жести, міміку, робив акцент на індивідуальну особистість портретованого, його неповторність. Портрети майстра відрізняються великою стилістичною різноманітністю, несхожістю манери, що було притаманне художникам романтичного напряму, особливо Оресту Кіпренському.

Прекрасно володіючи типологічними можливостями портрета, живописець знаходив для кожного з полотен індивідуальне художнє рішення, що дозволяло уявити модель в найбільш «вигідному світлі», підкреслити її суспільне становище або передати душевний стан, розкрити внутрішній світ.

Всі ці якості ми бачимо в портреті Єлизавети Бантиш-Каменської – представниці вищого суспільства, дружини таємного радника, чиновника та історика Дмитра Миколайовича Бантиш-Каменського. Перед нами вже немолода, трохи втомлена жінка з обличчям, сповненим внутрiшньоï гiдностi i шляхетностi, без особливих прикрас (тільки скромна нитка перлів на шиї), у вишуканому, але при цьому досить стриманому вбранні, що підкреслює і специфічна колористична вохристо-зелено-чорна гама, в якій написаний портрет.

Портрет Бантиш-Каменської, але в молодому віці, було виконано і відомим російським живописцем Миколою Івановичем Аргуновим (1771-1829). Дуже цікаво порівняти обидва зображення, щоб побачити зміни в зовнішності, які з часом відбулися з жінкою.

Микола Аргунов. Портрет Є.І. Бантиш-Каменської. (? 1815/1823). Полотно, олія. Ярославський художній музей

Микола Аргунов. Портрет Є.І. Бантиш-Каменської. (? 1815/1823). Полотно, олія. Ярославський художній музей

З роками популярність Варнека пішла на спад, і новий виток інтересу до його робіт знову виник тільки у ХХ столітті.

Наталя Кольцова,
завідуюча науково-експозіційного відділу

Художнє скло в колекції музею

Written by lara on . Posted in Статті

Колекція художнього скла є істотним доповненням музейного зібрання предметів декоративного-ужиткового мистецтва. Більшість виробів датуються другою половиною минулого століття і виготовлені на київських та львівських підприємствах. Вони свідчать, що українські митці досконало володіли прийомами обробки скла, відчували його пластичні якості, були талановитими і неперевершеними майстрами своєї справи.

Павло Авєрков. Набір «Він та Вона». 1967. Гутне скло
Микола Воїнов. Набір «Жарт». 1967. Скло, гутна обробка

Живописна Україна. Путивль

Written by lara on . Posted in Живописна Україна

Кожне старовинне місто має своїх «героїв» і персонажів, з якими воно асоціюється і які одразу приходять на згадку. А яке місто спадає на думку, коли кажуть про «Плач Ярославни»? Звісно Путивль. Саме туди ми і відправимось.

Вперше Путивль згадується в Іпатієвському літописі під 1146 роком, але дата його заснування може бути на декілька століть «старшою» за літописну згадку. Розташований на перехресті торговельних шляхів, Путивль відігравав важливу торгівельну та фортифікаційну роль як одна з фортець, що захищали Київську Русь від половців, був центром удільного князівства та за майже 900 років свого «офіційного» існування встиг неодноразово побувати в самому центрі історичних перипетій.

Євген Чуйков (1924-2000), народний художник України. У Путівлі. ХХ ст. Картон, олія

У колекції нашого музею зберігається робота народного художника України Євгена Васильовича Чуйкова «У Путивлі». Постать Євгена Чуйкова для Запоріжжя, де художник прожив майже все життя, стала знаковою. Євген Васильович був засновником місцевого осередку Спілки художників та її керівником більше 20 років, а також одним із формальних засновників Запорізької художньої школи, що сформувалась у 50-х роках минулого століття.

Левову частину творчого спадку художника складають пейзажі, в тому числі індустріальні (Чуйков певний час працював художником-оформлювачем на «Запоріжсталі») та міські. Великий вплив на його творчість мали напрями реалізму та імпресіонізму. Пейзажі Євгена Васильовича часто будуються на контрасті світлих і темних, «теплих» і «холодних» кольорів. Вкупі з чітко побудованою композицією картини це створювало своєрідний «настрій» кожної окремої роботи.

У кінці 60-х художня манера майстра набуває більшої декоративності, «графічності», а кольори стають більш насиченими — складається враження ніби перед нами не живописна робота, а графічне панно. В цей же час серед його творів починають з’являтись пейзажі з «історичними нотами».

Все це можна віднести і до представленої роботи «У Путивлі», що зображає одну з найвідоміших пам’яток архітектури міста — Молченський жіночий монастир.

Розташований на високому пагорбі над річкою Сейм, монастир відноситься до так званих монастирів-фортець. Власне, саме місцева фортеця і стала основою для побудови цілого монастирського комплексу.

Путивль, вид на Молчанський монастир. Невідомий фотограф, 1950-ті роки

Перша церква була зведена на подвір’ї фортеці у 1570-х роках монахами з Софронієвської пустоші. Згодом комплекс розширювався, у 1580-1590-х роках збудовано центральний собор комплексу — Різдва Богородиці, а у 1597 році фортеця цілком перейшла у розпорядження монахів. Однак ще довгий час монастирський комплекс виконував і оборонну функцію — на його території розміщувались склади пороху та зброї, а архітектура церковних будівель несла в собі не лише сакральні, але і фортифікаційні функції. А на початку ХVІІ століття комплекс обнесли мурами, і він перетворився на майже неприступний форпост, де не раз знаходили укриття ченці та місцеві жителі. І тільки з ХІХ століття комплекс почав виконувати лише сакральні функції.

Анна Фурса, наукова співробітниця

Живописна Україна. Кам’янець-Подільський

Written by lara on . Posted in Живописна Україна

В рамках проекту «Живописна Україна» ми з вами відправляємось у подорож на Західну Україну — до міста, яке майже цілком можна назвати архітектурним заповідником. Пунктом нашого призначення буде Кам’янець-Подільський.

За легендами, першу фортецю на цій території було засновано ще за часів Київської Русі як один із форпостів держави. А буквально за її «спиною» поступово виросло місто, що стратегічно розташувалось на острові, утвореному каньйоном річки Смотрич. Старе місто, як його прийнято називати, обнесено мурами, і до нього вела лише одна дорога через фортецю та арочний Замковий міст. Все це в купі з природним ландшафтом утворювало майже неприступний комплекс укріплень. За всю історію існування фортеці її було завойовано лише кілька разів.

На фото Кам’янець-Подільська фортеця має майже той самий ракурс, що й на роботі Володимира Масика (див. нижче)

Спочатку Кам’янець-Подільська фортеця була дерев’яною, а кам’яне укріплення було зведене литовськими Коріатовичами. Вперше у письмових джерелах фортеця згадується у грамоті Юрія Коріатовича в 1374 році. Вже в той час частину дерев’яних укріплень було замінено на кам’яні. В середині ХVI століття замок активно розбудовувався і набув свого сучасного вигляду — витягнутий багатогранник фортеці, обнесений товстими мурами з баштами на кожному розі. Кожна з башт, а їх збереглось 11, мала власну назву (Біла, Ковпак, Ляська, Денна, Водна та інші) і легенди, з ними пов’язані. У найбільшій з них, Папській, яку було зведено на гроші Папи Римського Юлія II, за легендою, було ув’язнено Устима Кармелюка.

Щоб почути решту легенд, варто відвідати Кам’янець-Подільську фортецю. Зараз це національний історико-архітектурний заповідник, на території якого активно проводяться екскурсії та щорічні фестивалі.

У нашій колекції зберігаються дві графічні роботи із панорамним зображенням Кам’янець-Подільської фортеці, створені двома відомими українськими художниками-графіками, які здебільшого працювали у галузі книжкової ілюстрації – Володимиром Масиком та Анатоліем Домничем. Обираючи один об’єкт зображення, митці використовують два абсолютно різні способи його передачі.

Анатолій Домнич. З серії «Фортеці і замки України». Фортеця в Кам’янець-Подільському ХІV-ХVІ ст. 1985. Папір, кольорова ліногравюра. Триптих на трьох аркушах

Анатолій Домнич створив триптих, що складається у горизонтальну панораму замку. Фортеця зливається з ландшафтом і водночас височіє над ним масивним силуетом мурів і башт.

Володимир Масик. Кам’янець-Подільська фортеця. 1963. Папір, ксилографія

Володимир Масик подає нам панораму замку згори, від головної міської брами. У своїй роботі художнику вдалося передати не лише достовірний вигляд Кам’янець-Подільської фортеці, але і створити її ліричний образ «свідка давніх часів», що і досі, здавалось би, «стоїть на сторожі» довколишніх просторів і за минулі сотні років сама стала їхньою невід’ємною частиною.

Анна Фурса, наукова співробітниця

Шлях Віктора Зарубіна до великого мистецтва

Written by lara on . Posted in Статті

Ім’я українського та російського живописця Віктора Івановича Зарубіна (1866-1928), дві роботи якого зберігаються у колекції Херсонського художнього музею, сьогодні мало кому відоме, хоча він був одним з найбільш багатообіцяючих куїнджістів свого часу.

Віктор Зарубін. Святогорський монастир. Дерево, олія

Шлях у мистецтво не став для Зарубіна легким. Він народився у Харкові, в родині відомого професора. За наполяганням батьків закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету. Одночасно працював чиновником особливих доручень у Казенній палаті. Але в душі юнак мріяв бути художником, тому наперекір батькам відвідував художню студію.

Закохавшись в бідну дівчину, Зарубін вийшов у відставку і втік з нею в Париж, де вони й повінчалися. Три роки митець навчався в приватній Академії Родольфо Жюліано. Виставлена ним у Паризькому Салоні картина була продана в перший же день.

Після повернення до Санкт-Петербургу майбутній живописець став відвідувати майстерню Архіпа Куїнджі в Імператорській Академії мистецтв, яку надалі з успіхом закінчив, отримавши почесне звання академіка. На все життя Зарубін залишиться вірним своєму неперевершеному вчителю і згодом буде багато працювати у фонді Куїнджі.

Крім нормандських мотивів, які художник дуже любив писати, улюбленими сюжетами майстра були українські краєвиди з білими мазанками та наповнені тишею і гармонією монастирські пейзажі з самотніми фігурами ченців. Вони повторюються в різних варіантах і роблять його твори легко впізнаваними. В химерно вигнутих кронах і стовбурах дерев відчувається вплив модерну, а в декоративному розумінні кольору і деякій композиційній узагальненості – вплив Архіпа Куїнджі. Автор завжди підписував свої полотна, але рідко ставив дату, тому практично неможливо простежити хронологічну послідовність його численних робіт.

Віктор Зарубін. Каплиця Святогорського монастиря. ІІ полов. ХІХ ст. Полотно, олія

Художня спадщина митця досить велика. Його твори зберігаються в багатьох музеях и приватних колекціях. Хочеться сподіватися, що настане той час, коли творчість талановитого майстра буде гідно оцінена.

Наталя Кольцова,
завідуюча науково-експозіційного відділу