Archive for Лютий, 2021

«Що за дивна сила слова!» Поет очима Василя Касіяна

Written by lara on . Posted in Статті

Шляхетна, освічена, волелюбна, незламна, вона стала символом мужності і боротьби. Іван Франко назвав її, жінку, наймужнішим поетом України. Не поетесою — поетом! Вона вболівала за свій «занапащений край» і обрала собі взірцем для наслідування образи Прометея, Спартака, Жанни д’Арк.

У зібранні Херсонського художнього музею є десяток ілюстрацій різних художників до творів поетеси. Але зараз звернемо увагу лише на дві роботи Василя Касіяна (1896-1976) — засновника художньої школи української графіки, майстра класичної європейської гравюри на дереві, блискучого ілюстратора, чия книжкова графіка увійшла в «золотий фонд» національної книги.

Інколи навіть не віриться, що художник проміняв життя у Празі, де він здобув художню освіту, отримав європейське визнання, обіймав добре оплачувану посаду викладача, на радянську реальність, на, як виявилось, отії «золоті кайдани». А, з іншого боку, тоді, мабуть, і не могло бути інакше: у свідомості Василя Касіяна завжди домінував ідеал української культури. Він повернувся, бо прагнув працювати для рідного народу. І працював, часом віддаючи данину радянській системі. Серед найяскравішої мистецької спадщини майстра — низка ілюстрацій до української класики.

«Захоплено думаю про велич української класичної літератури, про її талановите слово, як і талановитий наш народ. Художник має велике щастя знаходити в цьому слові теми для правдивих сюжетів і вкладати в них душу…» – писав Василь Касіян.

Митця приваблювала література, що відображує дух волелюбності українців. Саме такими і були для Касіяна твори Лесі Українки, які, за словами самого художника, «сповнені ідей для створення великих циклів ілюстрацій».

Звісно, що пройти повз образ самої «Доньки Прометея» митець не міг — її доля, її творчість, її сила духу вражали її сучасників і продовжують вражати тих, хто хоча б трошечки занурився в її поезію та біографію. Леся Українка Касіяна — зовсім не ікона, вона жива жінка, замислена, з тугою і болем в очах, і водночас з якоюсь нежіночою силою.

Василь Касіян. Леся Українка. 1946. Папір, офорт.

«Я показував Лесю Українку сильною, мужньою і як крицевою зброєю було її слово, змальовував красивою…», — зізнавався художник.

Але насправді він не прикрашав поетесу, не «декорував», не додавав «українськості». Може, його Леся і не дуже схожа на тиражовані портрети, до яких ми звикли (роботи Василя Касіяна ніколи не мали ознак фотографічності й натуралізму, та й кого зараз цікавить фотографічна точність — для цього є світлини), зате от він — її характер, її єство, без фальші та лоску.

До поеми Лесі Українки «Давня казка» (1893), яку вона написала у двадцятидворічному віці, митець звертався неодноразово — і у 1950-ті, і у 1970-ті роки. Очевидно, що для художника тема, яка все життя хвилювала поетесу — поет і народ, — була близькою та болючою, бо без демонстрації прихильності до влади вижити у лещатах країни соціалізму було неможливо.

Так, він був свого роду «прапором» радянської держави — знаний художник європейського рівня віддав перевагу життю в соціалістичній країні. Для нього не шкодували звань та нагород — саме Касіяну першому з митців присвоїли Шевченківську премію, він став головою Спілки художників України, Героєм Соціалістичної Праці, депутатом Верховної Ради, академіком. Але він, як і багато інших офіційних митців, залежав від державних замовлень і був вимушений палко oспiвувати «соціалістичні перетворення» в країні, щоб пересічні громадяни повірили, що «жити стало краще, жити стало веселіше». Раніше, живучи у капіталістичній країні, він сприймав СРСР як втілення своїх заповітних мрій. Натомість на власні очі побачив голод, сам тяжко пережив його. І після голодомору, на виставці в 1936 році, художник насмілився експонувати свій дереворит «Голод», за що мало не поплатився життям. Після того у шафці біля чорного ходу квартири він завжди тримав вузлик з одягом і сухарями – про всяк випадок… Він вижив, не був ув’язнений, але у 1937-му його таки звільнили з роботи як «ворога народу».

Не поет, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотії тонкі сіті.

Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки.
Золоті надіть кайдани.

Василь Касіян. У в’язниці. Ілюстрація до поеми Лесі Українки «Давня казка». 1970. Папір, офорт

На офорті 1970 року «У в’язниці» образ ув’язненого поета, який не припав на пропозицію графа-деспота стати його придворним співцем, випромінює світло. Увага художника прикута до сивого старця, якому тюремні стіни не заважають творити, адже це момент народження палкого поетичного слова. І замислений погляд поета, так схожий на погляд самої Лесі Українки з портрета, виконаного Василем Касіяном.

Та й в темниці буду вільний, –
Маю думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.

Максим Рильський присвятив Василю Касіяну вірша на його 50-річчя, де є такі рядки:

Що з серця йде, те вічним стане,
В століття переллється мить.
Служи народу, Касіяне,
Йому бо тільки й варт служить.

На жаль, художник, відданий своєму народу, робити це міг не завжди… І знаходив віддушину у зверненні до української класики, зокрема, до творів Лесі Українки, з її мужнім правдивим словом і щирою любов’ю до України.

Лариса Жарких, наукова співробітниця

Щаслива художниця Тетяна Яблонська

Written by lara on . Posted in Статті

У мистецтві головне – особистість художника, поезія його душі й уміння захопити цим глядача. Тут не може бути ніякого самоствердження, ніяких пошуків оригінальності, ніякого епатажу. Все це «від лукавого»…

Тетяна Яблонська

Майбутня славетна художниця народилася 24 лютого 1917 року в Смоленську. Наприкінці 20-х років минулого століття її родина переїхала до України. Свою дитячу мрію — присвятити життя малюванню — мисткиня здійснила за допомогою Київського художнього інституту, де вона навчалася в майстерні Федора Кричевського.

Творчості Яблонської був властивий великий жанровий діапазон: автопортрети, натюрморти, пейзажі, портрети членів родини. Та все ж найбільш улюбленими були тематичні картини, в яких художниця з натхненням оспівувала повсякденне життя — родинні стосунки, радість материнства, працю людей.

«Лабораторія» Петра Кончаловського

Written by lara on . Posted in Статті

21 лютого 1876 року у місті Слов’янськ Харківської губернії народився народний художник РРФСР Петро Петрович Кончаловський.

Майбутній художник походив з дворянського роду. Його батько був перекладачем і мав власне книговидавництво. Будинок Кончаловських часто відвідували митці та літератори. Будучи ще малим, Петро Кончаловський встиг познайомитись з багатьма класиками образотворчого мистецтва: Валентином Сєровим, Костянтином Коровіним, Михайлом Врубелем (який згодом стане шафером на його весіллі з дочкою Василя Сурікова Ольгою), Ісааком Левітаном та багатьма іншими.

Олександра Латаш – для «Князя Ігоря»

Written by lara on . Posted in Статті

Знайомлячи шанувальників мистецтва з колекцією музею, варто згадати художників, чий творчий шлях не увінчався лаврами визнання і широкої відомості, але чий доробок для історії мистецтва має велику цінність через талант, працьовитість та незалежність поглядів.

Олександра Натанівна Латаш (1909–1972) – цікавий і надзвичайно обдарований графік, аквареліст, ілюстратор, але, на жаль, у певній мірі, забутий художник. Вона народилася в Ризі, проте більша частина її творчого життя пов’язана з Ленінградом. Там вона навчалася в художньо-промисловому технікумі (1926– 1929). Протягом 1937–1941 рр. створювала ескізи костюмів і декоративних тканин. Переважно займалася тиражною графікою, з 1946 року працювала в Експериментальній літографської майстерні Ленінградської організації спілки художників, де панувала до певної міри в умовах радянської дійсності атмосфера свободи творчості та експерименту. Її роботи сьогодні зберігаються в державних музеях і приватних збірках Росії, України, країн Європи.

Олександра Латаш. Ескіз завіси до опери О. Бородина «Князь Ігор». 1957. Папір, акварель, олівець, гуаш