Posts Tagged ‘виставка’

«Маріуш Заруський»

Written by lara on . Posted in Новини

Фотопроєкт під егідою Генерального Консульства Республіки Польща в Одесі підготовлено на основі архівних фотодокументів Інституту національної пам’яті Республіки Польща

Коли я предстану перед св. Петром і той запитає, як про мене доповісти, я відповім: «Я ламав молотом окови неволі, водив поляків у гори й на море, щоб вони стали тверді, як граніт, а душі мали чисті й глибокі, як море.
Маріуш Заруський. Серед вихорів і хвиль. 1935 р.

Маріуш Заруський – бригадний генерал Речі Посполитої, невтомний громадський діяч, вихователь і друг молоді, моряк, альпініст, а також мандрівник, фотохудожник, живописець, піонер лижного спорту, автор віршів і оповідань, публіцист. Він народився 31 січня 1867 р. у маєтку Думанів на Поділлі. Його батько Северин Заруський був орендатором маєтку, отримував доходи від врожаю пшениці, тютюну й цукрового буряку. В родині Заруських було три сина: Станіслав, Болеслав і Маріуш. Першу освіту вони здобули вдома. Потім Маріуш розпочав навчання у приватній школі у Могилеві-Подільському та державній гімназіі Кам’янця-Подільського, де потрапив під вплив свого дядька Юзефа, борця за незалежність Польщі. Там Маріуш встановив контакти з російськими революціонерами.

1885 р. Заруський розпочав навчання в Одесі на фізико-математичному факультеті університету та забрав туди всю родину. В Одесі він писав морські види та сцени з портового життя, вступивши до Одеської рисувальної школи. Пізніше, захопившись романтикою морських мандрів, вступив до Одеської морехідної школи. Тоді ж проявився і його поетичний хист.

В цей час студент Заруський постійно відвідував революційні гуртки Одеси. Його активність не залишилася поза увагою поліції, 1894 р. його було заарештовано та кинуто до одеської в’язниці, а потім засуджено до п’яти років заслання на російській півночі. Екстремальні умови Арктики сформували в ньому такі риси лідера, як наполегливість, витривалість, сила характеру, відповідальність за інших, сміливість тощо.

1901 року, повернувшись до Одеси, Маріуш одружився на дочці лікаря Кетлинського, після чого молодята переїхали жити до Кракова. У Краківській період свого життя Заруський шліфував художні навички в Академії образотворчого мистецтва, навчаючись у Юліана Фалата, Юзефа Мегоффера та Леона Вичулковського. Після невдалих спроб зійти на мистецькому небосхилі, Заруський зайнявся популяризацією вітрильного судноплавства. Проте вже через три роки він разом із дружиною переїхав до Закопаного, яке переживало туристичний бум. Зваблений величною красою цього гірського курорту, Заруський щасливо прожив тут до початку Першої світової війни, співпрацюючи з місцевою газетою та підкорюючи гірські вершини, ведучі туристів маршрутом.

Зі спалахом війни Заруського було мобілізовано до військового формування на чолі з Юзефом Пілсудським, який вбачав у боротьбі з Російською імперією шанс на відродження незалежної Польщі. Після участі у десятці битв та сутичок на Волині й Поліссі Заруський прийняв командування полком. 1 жовтня 1917 р. його було ув’язнено у Перемиській фортеці за відмову присяги на вірність німецькому кайзеру й австрійському цісарю. Через два місяці він продовжив боротьбу на фронті на кордонах з Чехословаччиною, Білоруссю, Литвою. 1920 року отримав звання полковника. 1921 року чекав на звільнення у запас, зважаючи на поважний вік (55 років), та це йому не судилося. 1923 р. за рекомендацією Пілсудського Заруського було призначено на посаду генерального ад’ютанта президента Речі Посполитої Станіслава Войцеховського, а вже через рік підвищено до ступеня бригадного генерала. 1926 року Маріуш Заруський офіційно вийшов у відставку.

Не витрачаючи часу на відпочинок, Заруський зайнявся створенням Яхт-клубу у Гдині, ставши його командором. За час його головування було здійснено інтеграцію харцерського, академічного та клубного вітрильного спорту. Впродовж трьох літніх сезонів він проводив курси на звання морського яхтсмена і стернового. У міжвоєнній Польщі динамічний розвиток вітрильного спорту був пов’язаний з харцерством. Було придбано шведську шхуну, яку було адаптовано під потреби яхтингу та названо іменем Завіши Чарного, славетного лицаря, що уособлював скаутські чесноти. Її капітаном став Маріуш Заруський. Під його командуванням вітрильник зробив 17 походів. 1935-39 рр. генерал опублікував три книги спогадів, серед яких особу популярність мала книжка «Серед вихорів і хвиль».

На початку Другої світової війни Маріуш Заруський з родиною перебував у Варшаві, а потім виїхав на Волинь і до Львова. Там він був заарештований НКВД. Навесні 1940 року його етапували з львівської в’язниці до Херсона. Після поспішного слідства його засудили до 5 років таборів у Красноярському краї, однак він захворів на дизентерію і у тяжкому стані потрапив до в’язничної лікарні. 8 квітня 1941 року Маріуш Заруський помер у Херсоні та був похований на міському цвинтарі, де пізніше було встановлено меморіальний знак. У Херсонському костелі Пресвятого Серця Ісуса Христа сьогодні знаходиться дзвін, привезений і встановлений на кошти польських харцерів, та меморіальна дошка на честь Маріуша Заруського.


Виставку підготовлено на основі архівних фотодокументів Інституту національної пам’яті Республіки Польща в пам’ять 80-річчя мученицької смерті Героя Польщі Маріуша Заруського в Херсоні.

PANDEMIC LOWERS

Written by lara on . Posted in Новини

Херсонський обласний художній музей ім. О. Шовкуненка та Кафедра дизайну Херсонського національного технічного університету предтставляють онлайн-проєкт – персональну виставку Яни Маневої-Чупоської, дизайнерки та художниці з Північної Македонії

Девіз Яни Маневої-Чупоської: «Життя – це мистецтво, мистецтво – це життя», і своїми творами мисткиня представляє сатиричний погляд на актуальні події сьогодення.

Проект Анатолія Мельника «Мамайчуки» в Херсоні

Written by lara on . Posted in Статті

До дня народження майстра

У 2015 р. в Херсонському обласному художньому музеї ім. О.О. Шовкуненка більше трьох місяців тривав резонансний виставковий проект Народного художника України Анатолія Мельника «Мамайчуки. Погляд поза часом». Після виставки художник передав в дар музею драматичне за змістом живописне полотно «Порятунок».

Анатолій Мельник. Порятунок. 2009. Полотно, олія

Анатолій Мельник – художник великого формату, передусім, як майстер монументального образу, митець-філософ, правдивий аналітик культурологічного простору, так і як живописець, що обирає відповідний стиль для втілення свого задуму. Його художня промова, як мистецький пазл, є міксом різного типу художніх елементів. Сучасні алюзії, історичні ремінісценції, подвійна свідомість, навіть передбачення, позбавлені пафосності, складають його холодний, надто тверезий, логічно вибудуваний мистецький образ.

Мамайчуки (ця назва походить від імені легендарного козака Мамая) – дотепна авторська знахідка, уособлення українського народу. Хто він, козак Мамай? В народній картині – козак-вояка, що грає на бандурі – типове ставлення українців до метафізики буття, уособлення української ментальності. З іншого боку, це той героїчний дух предків, який боронив землю, оселю, родину. Розміщення такого зображення на стіні в кожній сільській хаті було підтвердженням наявності своєрідного культу.

В картинах Анатолія Мельника Мамайчуки – це потік історично забарвленої художньої свідомості автора, яка волає про трагічну долю українського народу, але без надриву і закликів, а як константа, що віддзеркалює цю даність в іншому вимірі, безпристрасній історичній перспективі, з’єднуючи таким чином минуле та майбутнє. Сучасність – жорстка, конкретна і свідома, неприхована художніми ефектами, яка наче зібрана з осколків протиріч – це підтекст творів Мельника, який відкритий до глядача, дискусії, діалогу.

Тоді в чому відображений особистий погляд автора, його ставлення до тієї невигаданої, болюче гострої сучасності? Відповідь на це питання лежить в площині того ж образу, який постає з картини. Художник начебто розчиняється в гучному племені мамайчуків, історичних нащадків загадкового пращура – невідомого козака Мамая, бо він також до них належить, і його ставлення – це погляд на себе із себе, з глибини свого родоводу. Саме тому він має право на іронію, бо це самоіронія, має право на гротеск, бо це є рефлексією на власне існування у світі.

Контрастне поєднання досить зрозумілого сучасного підтексту та площинно-узагальненої, лапідарної форми, що тяжіє до стилю монументального живопису – цікаве явище в розвитку українського мистецтва ХХ ст., яке ми можемо споглядати ще у «бойчукістів». Проте бажання автора саме так поєднати в своїх творах зміст та його втілення свідчить про намагання адекватно відобразити неоднозначність нашого суспільства, позначеного постійним стиканням взаємовиключних змістів, ідей, думок.

Вигідно відзначаються композиційні рішення автора, дуже влучно вихоплені типові ракурси чисельних фігур, які рухаються, діють, гуркотять в історичному процесі, лунають у часі. Справляє враження вишуканий лінійний ритм композиції, виразність силуетів, співвідношення головного цілого і суворо підпорядкованих тому окремих деталей.

Особливо привертає увагу колористична побудова творів, в якій зосереджена вся емоційна напруга образів, драматизм чи, навпаки, сатиричний запал картини. З іншого боку, відчуття гармонії поєднаних разом іноді протилежних кольорових плям вносить важливий художньо-естетичний компонент в інтелектуально насичений зміст виставки.

Виставковий проект Анатолія Мельника «Мамайчуки. Погляд поза часом» викликав неабиякий резонанс в Херсоні. Розворушене історичними колізіями та закроєне на реалізмі наше суспільство часом досить гостро сприймає виклики сучасного мистецтва. Проте, в даному випадку філософсько-художні, сатиричні та суспільно-значущі посилання автора знайшли розуміння в сприйнятті різних за типом та поглядами глядачів.

Справді, як би ми не ставилися до мистецьких творів Анатолія Мельника, його кричущі, експресивні образи мимоволі закарбовуються у пам’яті. І це природно, бо вони містять ту очевидну даність, те коло суспільних та ментальних негараздів, які ми всі разом добре відчуваємо і повинні гідно переборювати, зберігаючи разом з тим свою національну ідентичність. Саме в цьому полягає добра перспектива на історичне майбуття.

Владислава Дяченко, мистецтвознавиця

«Вишивальниця» Івана Лободи і зустріч через 50 років

Written by lara on . Posted in Статті

Картину Івана Лободи “Вишивальниця” Херсонський художній музей отримав у 1981 році від Дирекції виставок Спілки художників України. Полотно часто експонувалось, але донедавна було невідомо, хто саме зображений на ньому. Дізнатися допоміг випадок — і виїзна виставка.

З 2019 року в головній адміністративній будівлі області триває виставковий проект «Мистецтво на зламі тисячоліть», координатором якого є Херсонський художній музей. “Вишивальниця” стала одним з експонатів виставки на поверсі облради. В дівчині на картині Василь Зеленчук, перший заступник голови облради, несподівано впізнав свою троюрідну сестру.

«Така зустріч через 50 років була для мене і хвилюючою, і якоюсь невеличкою пригодою», – зізнався пан Василь. І розповів цікаву історію.

Виявляється, Василь Зеленчук — з родини репресованих. Його діду свого часу розстріл замінили на 15 років каторги, а всю родину заслали до Хабаровського краю. Згодом вони перебралися до Іркутської області, а коли дідусь помер, у 1970 році батько вирішив покинути Сибір і перевезти всіх до Криму. Але спочатку переїхали в селище Кривопілля на Івано-Франківщині, бо звідти їхнє коріння.

“Близько місяця я жив у своєї тітки, двоюрідної сестри моєї мами, – розповідає пан Василь. — В неї було двоє дітей — 19-20-річна Катя і Іван, старший за мене на 2-3 роки. Катя дійсно була красивою дівчиною, гарнішою, ніж на картині. На моїх очах все і відбувалося: разів 5-6 приїздив художник, йому тоді було років під 40, невисокого зросту, худенький, ми з ним навіть потоваришували, він пригощав мене цукерками. Катю наряджали в гуцульський одяг, і він її малював. Картину я бачив майже готовою, раніше вона називалась “Гуцулочка”. Потім більше її я ніде не зустрічав”.

Також пан Зеленчук багато розповідав про фантастичну природу Верховини, яка знайшла своє відображення на полотні. Навіть показував, де схил, де гори, де річка…

Катерині Вережак зараз вже під 70 років, вона усе життя працювала в універмазі “Верховина”. А мати Катерини була знаною вишивальницею, до речі, в руках дівчина тримає її шиття. Вишивкою в тій місцині займалися споконвіч, Василь Зеленчук розповідає, що в домах там не тільки вишиті рушники – навіть штори вишиті.

Ім’я Івана Лободи (до речі, він учень Олексія Шовкуненка, Заслужений художник УРСР) більше відоме саме на Івано-Франківщині, де він працював дуже багато часу, і незважаючи на полтавське походження, його вважають художником саме івано-франківським. Портретист працював над типажами українців, відомих людей або представників різних місцин України. На Івано-Франківщині він шукав типовий образ гуцулки. Відтепер ми знаємо, що для картини “Вишивальниця” художник портретував красуню Катерину Вережак, доньку знаної вишивальниці з села Кривопілля Верховинського району Івано-Франківської області.

Іван Лобода. Вишивальниця. 1971. Полотно, олія

Лариса Жарких, наукова співробітниця

Володимир Чуприна. До 80-річчя від Дня народження

Written by lara on . Posted in Статті

Володимир Чуприна. Спокій. 2006

В Херсонському обласному художньому музеї ім. О.О. Шовкуненка відкрита персональна виставка творів «Володимир Чуприна: Повертаючись до джерел». В експозиції репрезентовано 40 робіт художника різних років з колекції музею.

Ім’я Володимира Григоровича Чуприни, народного художника України, мистецтвознавця, почесного академіка Національної академії мистецтв України, професора кафедри образотворчого мистецтва Херсонського державного університету, члена Херсонської обласної організації НСХУ — найвідоміше на мистецькому небосхилі Херсонщини. Він був одним з ініціаторів відкриття Херсонського обласного художнього музею і присвоєння йому імені народного художника СРСР Олексія Олексійовича Шовкуненка, працював у Товаристві охорони пам’яток, багато років очолював Херсонське обласне управління культури, надаючи всіляку підтримку музеям, театрам, бібліотекам, окремим культурним діячам і творчій молоді.

Володимир Григорович народився 11 серпня 1940 р. в с. Хорли Каланчацького району Херсонської області. У 1953 р. став учнем Республіканської художньої школи в Києві, потім, за порадою свого вчителя – Олексія Шовкуненка – закінчив мистецтвознавчий факультет Київського художнього інституту. Свою першу персональну виставку Чуприна організував у 1985 р. Це були акварелі, що визначили його подальшу прихильність цій техніці. Творчий почерк художника, підкреслена індивідуальність його творів з перших хвилин захоплюють глядача.

Володимир Чуприна. Плин часу. 1997

В колекції музею всього зберігається 57 робіт Володимира Чуприни, які були придбані музеєм та подаровані автором. Це монолітні пейзажі Станіслава, віковічні ліси, велетенські стіни середньовічної архітектури, пірамідальні тополі, що несуть в собі міць рідної землі, її цілющу силу. Його роботам притаманні кристалічна ясність форм і конструктивність малюнка. Кожна прозора пляма акварелі має свою фактуру, свій примхливий візерунок, який передає матеріальність предметів. Своєрідні творчі прийоми монотипії роблять його роботи особливо впізнаваними.

Володимир Чуприна. Виноград. 1987

Володимир Григорович невпинно вдосконалює свою майстерність. Його ранні, іноді скупі, майже монохромні за колоритом роботи 80-х років змінилися повнозвучними акварелями другої половини 90-х та початку 2000-х, коли сонячні промені пронизують строгі метафізичні форми. Творчість художника розвивається по шляху більшої правдивості, переконливості, при цьому не втрачаючи своєї самобутності.

Володимир Чуприна. Півонії. 1990

Світовідчуття Чуприни відрізняється завидною постійністю і цілісністю, про це свідчить тематичний ряд і образна побудова його робіт. Природа Херсонщини, Чернігівщини, Криму дарує безліч чудових мотивів для втілення. Але майстер не фіксує зовнішні ефекти стихій і явищ, він філософ-романтик, зайнятий розумінням вічного в природі. Тому такими епічними виглядають його акварелі: споконвічними здаються камені гірського потоку, цілющою вода в струмку, нерозпаханим степ. Тяжіння художника до «великого стилю», до монументальної формі знаходить відображення у створенні архітектурних видів. Особливе почуття пластичності і об’єму допомагає не тільки правильно зафіксувати особливості старовинних церков, фортечних споруд, а й передати їхній вік, дух часу, притягальну силу пам’яток духовного життя людства.

Володимир Чуприна. Дачка. 2000

Мистецтво і творчість збагачують наш світ. Володимир Григорович Чуприна увійшов в історію Херсонщини як активний громадський діяч і як самобутній художник.

Владислава Дяченко, мистецтвознавиця