Українська ікона в музеї

Що таке ікона? Це знак Божої присутності у нашому житті, знак Божої Любові, нагадування про людей, які самовіддано служили Богові, присвячуючи тому все своє життя. Ікона також є відображенням християнських ідеалів, свідченням про вічне життя — заради цього вона і писалася. Іноді відбуваються незвичайні речі, які пов’язують з іконами — і такі образи називають чудотворними. У Церкві це пояснюють так, що Господь використовує ікону, щоб через неї щось людині відкрити, пояснити, дати знак — і тоді людина сприймає це як диво.

Колекція українських ікон в зібранні Херсонського обласного художнього музею ім. О.О. Шовкуненка невелика, нараховує близько десятка одиниць, але дуже цікава і знакова. Серед них особливу увагу привертають ікони народних майстрів, написані на полотні олійними фарбами.

Ікона «Чудо святого Георгія про змія з Апостолами Петром та Павлом», XІX ст.

Розглянемо трьохчастну ікону XІX століття «Чудо святого Георгія про змія з Апостолами Петром та Павлом». Загалом, сюжет традиційний, дуже популярний саме в українській іконі, починаючи ще з XIV століття — Святий Георгій на коні пронизує дракона. Не можна казати, що народна ікона є неправильною, адже по суті художник нічого не перекрутив. Просто його художня манера більш спрощена, наївна, фарби яскравіше. Цей образ не відлякує, проте і дітям, і дорослим однаково цікаво і зрозуміло: Георгій бореться зі злом, а уособленням зла є дракон. А в правій і в лівій частинах ікони є зображення Апостолів Петра та Павла, і ці образи дуже схожі на українські народні типажі.

В російській та в грецькій іконі типаж облич зовсім інший: подовжені носи, великі очі, маленькі губи — це візантійський зразок лику. А український богомаз був вільнішим в написанні ликів, його образи більш добродушні, позбавлені суворості візантійського стилю.

Ікона Богоматері «Вгамуй мої печалі», XІX ст.

На іконі XІX століття «Вгамуй мої печалі» образ Богоматері, прикрашений квітами. Богоматір сама як квітка (є навіть в українському іконописі такий образ — Богоматір Невянучій Квіт). Таке доповнення можна назвати вільністю, бо на візантійських іконах прикрашення квітами не допускали, але це зовсім не спотворює зміст образу. Ці бутони, схожі на український народний розпис або вишивку, тільки додають іконі національного колориту. Прагнення до орнаментів, узорів взагалі характерно для українського мистецтва, в тому числі і для іконопису.

Іноді українську ікону «звинувачують» у провінціалізмі, проте це явище в рівній мірі було притаманне як українській, так і російській іконі. В столичних школах іконопису працювали художники, які не тільки дуже чітко орієнтувалися на візантійські зразки, а й самі були виразниками цього стилю. Провінційні школи мали свої місцеві особливості, які дозволяють сьогодні впізнавати їх іконописні витвори. Водночас різні регіони впливали один на одного.
Загалом, на український іконопис суттєво впливала як російська ікона, так і західноєвропейське релігійне мистецтво: по-перше, через тих майстрів, які працювали в Україні по замовленню, привозили з собою європейські гравюри та книги; по друге, українці працювали у Польщі або на польських магнатів, писали для них ікони і бачили інші зразки.

Ікона «Христос і самарянка»

У колекції музею знаходиться ікона «Христос і самарянка», виконана в академічній манері. У 1994 р. її подарував музею відомий колекціонер, барон Едуард Фальц-Фейн. Художник, який написав цю ікону, володів навичками професійного живопису і орієнтувався саме на європейські зразки.

Колекція українських ікон у зібранні музею сформувалася переважно завдяки тому, що купувалося у приватних осіб в Херсоні й області, тому ми в більшості не маємо датування і точної інформації, з яких регіонів вони походять.

Але завжди потрібно розуміти, що ікона — це не тільки витвір мистецтва, але і сакральна річ, предмет культу, святиня. І на екскурсіях в музеї ми це підкреслюємо. Адже у багатьох є сімейні ікони, але люди не завжди розуміють їх цінність, іноді хочуть позбутися їх, іноді прагнуть на них заробити. Не варто так ставитися до сімейної реліквії, яка оберігала родину, через яку йшло благословення від предків. І ми намагаємося про це говорити. Також на екскурсіях йде мова не тільки про художню цінність ікони — про стилістику, про технологію — а й про її богословську суть. Бо в храмах можна подивитися на ікони, а дізнатися про них, як правило, ніде. Тому ми в музеї намагаємось дати цілий комплекс уявлень про ікону як феноменальний витвір людства.

Владислава Дяченко, мистецтвознавиця