Хвилями нашої пам’яті. На початку великого шляху…

Найчастіше саме музеї стають кінцевим місцем призначення багатьох значних колекцій, де починається їхнє нове, не обмежене стінами однієї оселі життя, повне кропіткої дослідницької роботи, захоплюючих відкриттів, а іноді й гірких розчарувань. На певному етапі праця музейників і колекціонерів перетинається і починає служити одній спільній справі. В цьому сенсі, зібрання, що надійшло у травні 1977 р. до щойно створеного Херсонського художнього музею (1 січня 1977 р.), було не зовсім звичайним. Історія його надходження у музейний фонд також нагадує сюжет добре закрученого детективного роману.

Отже у 1967 р. уродженка м. Катеринослава (нині м. Дніпро), надалі відомий ленінградський колекціонер Марія Іванівна Корніловська (1894-1976), яка багато років «невиліковно хворіла» колекціонуванням творів мистецтва та предметів старовини, склала заповіт, відповідно до якого все зібрання артефактів після її смерті повинно було перейти у власність Ленінградської Академії мистецтв. Що ж змусило Корніловську поспіхом зайнятися юридичним оформленням спадкування? Причина виявилася до банального простою: незадовільні умови збереження та поганий стан деяких експонатів, виявлені співробітниками Державного Російського музею при обов’язковому у ті часи взятті колекції на облік. І дійсно, у маленькому приміщенні були нагромадження творів живопису, графіки та скульптури. На деяких полотнах, покритих товстим шаром пилу і павутиння, зображення вгадувалося досить важко, стан скульптури теж був незадовільним. Вільний доступ до робіт мали тільки клопи, які надалі заподіяли співробітникам херсонського музею чимало клопоту і неприємностей. В силу свого похилого віку та великої кількості творів мистецтв у двох кімнатах квартири, стежити за ними належним чином стара жінка вже просто не мала фізичних сил.

Розуміючи, що колекцію потрібно терміново рятувати, дирекція Російського музею, за допомогою судових органів, спробувала вилучити хоча б кращі її твори. У відповідь Марія Іванівна написала лист-звернення до міністра культури, в якому містилося прохання передати її зібрання будь-якому музею на півдні України, який нещодавно організований або буде організовуватися у перспективі. Виникає питання: а як же ж Академія мистецтв і первісний заповіт? Непростий характер колекціонерки сприяв тому, що свої посмертні побажання вона переробляла багаторазово. У списку спадкоємців встигли побувати кілька музеїв СРСР, у тому числі й українські.

Бажання перетворити художній відділ Херсонського краєзнавчого музею у самостійну мистецьку установу виникло у міської влади ще наприкінці 60‑х рр., про що й повідомили Корніловську, у якої до цього було придбано кілька творів живопису для поповнення зібрання художнього відділу. Колекціонерка приїхала до нашого міста, де дізналася, що відкриття художнього музею планується здійснити до 200-річчя Херсона, тобто у 1978 р. Міська влада пообіцяла жінці різні преференції, які були можливі тільки на півдні країни. В обмін на це Марія Іванівна знов переписує заповіт, але вже на користь майбутнього Херсонського художнього музею, відкриття якого вона, втім, так і не побачила. Стан її здоров’я різко погіршився, і у 1976 р. Корніловська померла. Ось тут і починається найнеймовірніше.

Згідно заповіту, художній відділ краєзнавчого музею мав успадкувати колекцію в повному обсязі, про що його і повідомив державний нотаріус Першої міської нотаріальної контори м. Ленінграда. Але, як виявилося згодом, самотньою покійна не була. Парадокс полягав в наявності прямого спадкоємця — її сина, контр-адмірала Віталія Михайловича Корніловського, який проживав у Севастополі. За спогадами рідної сестри колекціонерки (в музейному архіві зберігається її лист), він не спілкувався з матір’ю протягом трьох десятків років і не підтримував її під час хвороби. Віталій Михайлович навіть відмовився забрати урну з її прахом після кремації, місце поховання його теж не цікавило. На жаль, такі відносини між близькими людьми — не рідкість, а ось що стосується спадщини — це як лакмусовий папірець, який виявляв далеко не кращі людські риси. Після смерті власників колекцій спадкоємці, як гриби після дощу, з’являються миттєво і починають запеклу війну за найбільший шматок пирога. Не останню роль в позовах за спадок грають адвокати, від знань та умінь яких залежить, що станеться з колекціями в їхньому подальшому житті.

На момент оголошення заповіту Віталій Корніловський вийшов на пенсію і, у відповідності з законом, як рідний син померлої мав право на обов’язкову частку спадщини, що складала 2/3 усього майна. Він воював за кожен предмет та картину. Ситуація становилася напруженою і вимагала негайного вирішення. Першими в Ленінград поїхали завідувачка художнім відділом Світлана Іванівна Афанасьєва та херсонський художник Данило Павлович Дзевановський, які наполягли на тому, щоб квартира Корніловської, за судовою постановою, була тимчасово опломбована.

2 січня 1977 р. директором новоствореного художнього музею став Євген Овсійович Подольський — енергійна і неординарна людина. Він швидко зрозумів, що цілісність колекції повинен відстоювати юрист високого класу. Такий фахівець був їм знайдений. Надалі інтереси музею представляла херсонський адвокат Галина Зиновіївна Ромадіна, якій вдалося укласти зі спадкоємцем угоду, згідно з якою наше місто відкупило у Корніловського більше половини його частини спадщини. Треба відзначити, що інтереси сина колекціонерки відстоювала ленінградський адвокат, якій теж вдалося досягти чимало. Завдяки її старанням унікальні предмети старовини були визнані малохудожніми і позначені як «предмети побуту». Вироби з порцеляни і фаянсу, кришталю, кольорового скла, стародавнє срібло, годинники відомих французьких та англійських фірм, зразки ткацтва ХІХ ст., вази, свічники, ювелірні прикраси були визнані такими, що не представляють музейної цінності. Крім того, Корніловський одержав 13 медальйонів роботи відомого скульптора Федора Петровича Толстого, живописні мініатюри на порцеляні, японські нецке, більше двох десятків полотен живопису, кілька старовинних килимів. Музейним співробітникам залишалося тільки з жалем згадувати заповіт старої колекціонерки, відповідно до якого Херсонський художній музей повинен був успадкувати все зібрання.

Місто готувалося до свого ювілею — 200-річчя з дня заснування. Потрібно було встигнути вивезти експонати з Ленінграда та оформити юридично їхнє надходження до фондів Херсонского художнього музею, що і було швидко зроблено за допомогою Володимира Григоровича Чуприни який на той час очолював Херсонське обласне управління культури. Завдяки сприянню колег з Державного Ермітажу, енергійності директора музею та працездатності перших працівників, краща частина зібрання Корніловської нарешті отримала свій новий дім. І ось тут прийшов час згадати про клопів, які благополучно емігрували з міста на Неві в місто на Днепрі і з якими потрібно було дуже оперативно щось робити.

Директор музею Євген Овсійович Подольський приймає єдино правильне рішення: за сприяння адміністрації Херсонського морського порту, колекцію завантажили на баржу, транспортували на середину Дніпра і здійснили ретельну фумігацію експонатів. У цій баталії музей одержав повну та беззастережну перемогу. А потім розпочалася щоденна кропітка, часом брудна, робота з первинної обробки колекції, яка лягла на плечі перших наукових співробітників музею: Надію Федорівну Ваганову, Світлану Іванівну Афанасьєву, Лілію Моїсеєвну Вольштейн, Наталю Леонардівну Сиденко, завідувачку господарською частиною музею Марію Федорівну Рожко, музейного доглядача Марію Денисівну Багаєву.

Паралельно здійснювалася напружена робота з інвентаризації експонатів та їхньої постанови на державний облік. Не зважаючи на брак сил та часу, ціною титанічних зусиль, за допомогою міської влади та Обласного управління культури, 27 травня 1978 р. відбулося офіційне відкриття Херсонського художнього музею, який розмістився в одній з найкрасивіших споруд міста — пам’ятнику архітектури ХХ ст., будинку колишньої Міської Думи, побудованому в 1905-1907 рр. за проектом архітектора Адольфа Мінкуса. В квітні 1978 р. лави співробітників музею поповнила Аліна Василівна Доценко, яка з 1989 р. є беззмінним його керівником.

Швидко пролетіли чотири десятка років з часу відкриття. Портрет Марії Іванівни Корніловської пензля невідомого художника кожен день зустрічає відвідувачів в експозиції музею. На відміну від любителів ворушити минуле і час від часу підкидати неймовірні історії про колекціонерів, в яких темних плям завжди більше, ніж було насправді, ми не станемо обговорювати недоліки та чесноти колекціонерки та робити припущення, яким чином поповнювала вона своє зібрання. Створений у тому числі завдяки заповіту Корніловської, Херсонський художній музей — це не тільки результат її збиральної діяльності, але й пам’ятник самій колекціонерці. Всі ці роки співробітники музею ніколи не забували про ту, якій зобов’язані кращими творами зібрання, представлених роботами таких видатних майстрів як Іван Айвазовський, Олександр Беггров, Леонід Воротілкін, Яків Капков, Іван Крамськой, Костянтин Крижицький, Михайло Клодт, Василь Максимов, Костянтин Маковський, Володимир Маковський, Арсеній Мещерський, Григорій Мясоєдов, Пимен Орлов, Валентин Сєров, Євген Столиця, Олексій Саврасов, Руфін Судковський, Андрій Шильдер. Окрасою колекції стали полотна західно-європейських живописців: Пітера Лелі (Англія), Августа фон Байєра (Німеччина), Луі Туссена (Німеччина), Франца Ферлута (Фландрія), Де Россі (Франція) тощо. Музей поповнився прекрасною мармуровою скульптурою, вражаючими зразками каслінського та кусинського лиття, унікальними порцеляновими вазами німецьких, російських, голландських виробників ХІХ — початку ХХ ст., виробами з дерева, металу та перегородчастої емалі.

Вже більше 40 років дбайливо зберігають працівники Херсонського художнього музею ім. О.О. Шовкуненка отриману частину зібрання ленінградської колекціонерки. Дослідницька робота продовжується, і здається, колекція Марії Іванівни Корніловської розкриє нам ще багато своїх таємниць.

Наталя Кольцова,
завідуюча науково-експозіційного відділу,
співробітник Херсонського художнього музею з 1983 р.