«Маскарад» Бориса Григор’єва в колекції музею

Картина видатного російського художника Бориса Дмитровича Григор’єва «Маскарад» є одним з найбільш цікавих творів у зібранні Херсонського обласного художнього музею ім. О.О.Шовкуненка, будучи завжди предметом пильної уваги та інтересу мистецтвознавців і колекціонерів, музейних фахівців, витончених поціновувачів і знавців образотворчого мистецтва.

Історія цього твору переплетена з долею самого автора, та й зображення людей-масок – інтригуюча та іронічна метафора – містить в собі багатозначний сенс і певні натяки на коло людей, які представляли російську художню еліту початку ХХ ст.

До 1987 року ця картина перебувала у приватній колекції київського професора медицини Ісаака Юрійовича Ангеницького, який написав книгу «Туберкульоз дітей». Відомий лікар був збирачем книг і предметів старовини. Він обертався також в колі крупних київських колекціонерів, таких як Сигалов і Турчинський, і мав пристрасне захоплення – любов до живопису «Срібного століття». Ім’я художника Б.Д. Григор’єва, яке було майже забуте за радянських часів, він добре знав і шанував. Після смерті Ангеницького його дружина запропонувала картину «Маскарад» для придбання музеям.

В цей час заступник директора з наукової роботи Херсонського обласного художнього музею ім. О.О. Шовкуненка Любов Іванівна Корсакова організувала поїздку до Києва з метою придбання картини «Маскарад». Знаменитий бібліофіл, друг сім’ї Ангеницьких, Яків Бердичевський залишив спогади про цей епізод:

«Довгі роки ця картина «крамольного» змісту та до того ж ще й написана «контрреволюціонером», прикрашала оселю скромного київського інтелігента, який відпочивав біля неї після … трудових буднів … В цей час якраз нарощував «збиральницьких обертів» Херсонський художній музей і … проникливі херсонці серед персонажів «Маскараду» зуміли вгледіти свого знаменитого земляка «батька російського футуризму» Давида Бурлюка, що по суті і вирішило справу. «Маскарад» виїхав у колишню Новоросію».

Таким чином картина Б.Д. Григор’єва «Маскарад» з’явилася в Херсоні. Її розміри 138х112 см. Зображення виконане на шовку темперними фарбами, технікою, яка представляє собою не стільки живопис, скільки розпис по тканині. Картина викликає багато запитань. І перше з них: коли вона була написана?

Борис Дмитрович Григор’єв увійшов в історію російського мистецтва як один із найяскравіших санкт-петербурзьких художників, графіків початку ХХ століття. З його біографії ми дізнаємося, що Григор’єв успішно співпрацював з модним літературно-художнім журналом «Сатирикон», для якого малював карикатури. У той же час був добре знайомий з представниками театрально-художнього і літературного авангарду: Давидом Бурлюком, Всеволодом Мейєрхольдом та іншими. За своїми творчими поглядами найбільше він тяжів до кола символістів, представників так званого російського декадансу. Проте, вміння бачити типове і характерне, що властиве графікам-карикатуристам, спонукало його використовувати прийоми гротеску, що наблизило Григор’єва до авангардних пошуків, зокрема, експресіонізму.

У 1916 р. Григор’єв спільно з художниками Олександром Яковлевим і Сергієм Судейкіним декорували артистичне кафе «Привал комедіантів», де збиралася вся літературно-художня богема Санкт-Петербурга. «Привал комедіантів» фактично замінив собою «Бродячу собаку», яка зачинилася роком раніше і яку художник також відвідував. Саме там він міг бачити мініатюрні театральні імпрези в клубах тютюнового диму нічних відвідин.

Вважається, що тема карнавалу, або комедії масок, стає панівною у творчості Григор’єва вже з 1913 року.

«Художника вабили персонажі, яких тепер прийнято називати маргінальними: завсідники богемних закладів, клоуни, танцівниці, куртизанки. Його роботи «Маскарад», «В кабаре», «Ніч. Карнавал» та інші твори 1913 року створюють відчуття ідентичності світу і сцени, людського обличчя і одягненої на нього маски, життєвої прози і прихованої театральними лаштунками гри» [3].

Яків Бердичевський у своїх спогадах про картину Григор’єва «Маскарад» пише:

«Серед «масок» можна було без вагань впізнати не менше знакові фігури «срібного століття» – Зінаїду Гіппіус, Анну Ахматову, «Коломбіну десятих років» Ольгу Глібову-Судейкіну з чоловіком, художником Сергієм Судейкіним тощо» [1].

Важко заперечити Якову Бердичевському в його припущеннях.

Люди-маски, які танцюють у химерному маскараді, зображені на високому сценічному майданчику. Про це свідчить профіль невідомого, який закинув голову вгору у самих підмостків сцени. Він споглядає воістину фантастичний спектакль, де грань між життям і лицедійством зникла. Хто він? Поет-футурист Давид Бурлюк у своєму улюбленому лорнеті або, можливо, режисер Всеволод Мейєрхольд, який поставив авангардну прем’єру «Маскараду» за твором Михайла Лермонтова в Олександрійському театрі, з упевненістю сказати складно. Адже маски завжди зберігають своє інкогніто. Таємниця залишається і за іншими персонажами цієї буфонади.

І доторкнутися до цієї таємниці можна лише побачивши картину в музейному залі, відчувши енергетику життя російської художньої інтелігенції передреволюційного десятиліття, яку точно відобразив художник. Зовсім не свято бачиться у цих примхливих образах «Маскараду». Прозорі, безтілесні постаті у масках, що самозабутньо рухаються на сцені, наче гримаса часу, пророче передчуття катастрофи, що насувається, світової війни і кривавої революції, які забрали безліч людських життів і кардинально змінили карту Європи, що призвело самого автора до необхідності назавжди покинути свою батьківщину і померти у 1939 році на чужині.

Владислава Дяченко, мистецтвознавиця

Джерела

1. Бердичевский Я.И. Бердичевы сказы о книжниках и коллекционерах града стольного Киева в середине ХХ века. Амстердам: Астерикс, 2003.
2. Зозуля Е.Д. Сатириконцы. Воспоминания [Электронный ресурс] // http:azlib.ru/z/zozulja_e_d/text_1939_satyrikontzy.shtml
3. Пронин Б.К. Воспоминания Бориса Пронина, рассказанные им самим // История Петербурга. № 3(31). 2006. С. 74-80
4. Селим Ялкут «Семейное предание» [Электронный ресурс] //Институт иудаики http://www.judaika.kiev.ua/old/Eg13/03-12.htm