Кожний художник має свій шлях і призначення. Кожний вносить у світ власне надбання. І повсякчас неодмінно загадковим виглядає той шлях, який приводить наївного майстра до натхнення, коли він раптом лишає буденні справи, бере пензель і починає малювати.

Херсонська мисткиня Олена Рибальченко – типовий художник-самородок. Вона ніколи не мала спеціальної художньої освіти, проте з самого дитинства відчувала до малювання особливу пристрасть. Вона народилась 27 грудня 1928 року у м. Павлограді Дніпропетровської області. Закінчила Бородинське педучилище в Одеській області, працювала вихователькою у дитячому садку, вчителькою у школі. Пережила війну, голод, розруху. Потім більше 30 років жила у Харкові і працювала на станкобудівному заводі. Коли вийшла на пенсію, переїхала до Херсону, де проживає і тепер.

Олена Рибальченко. Херсонський художній музей

Тут, в Херсоні, з 1985 року і почалося її справжнє заняття малюванням, якому вона присвятила себе цілком і назавжди. Першою спробою був пейзаж на балконній стіні у власній квартирі, про який схвально відгукнулися друзі та сусіди, потім Олена Павлівна починає писати сюжети на картоні олією. Картини спочатку нікому не показувала, проте доленосний випадок привів її до місцевого клубу художників-аматорів, де вона брала участь у виставках. На початку 1990-х Рибальченко вже виставляє свої твори в експозиційних залах музеїв Херсону, в 1993 р. – в «Українському домі» у Києві на Всеукраїнській виставці художників-аматорів, де отримує диплом І ступеня. Так, раптово, як і диво натхнення, прийшло творче визнання.

Сьогодні творчий доробок Олени Рибальченко налічує понад півтисячі живописних творів, які знаходяться у художниці вдома або подаровані друзям, близьким, знайомим. В Херсонському художньому музеї ім. О.О. Шовкуненка зберігається понад 100 живописних робіт Рибальченко, які також є щедрим подарунком мисткині. Значна частина творчого доробку зберігається також у Павлоградському краєзнавчому музеї та Музеї Івана Гончара в м Києві, у приватних колекціях України та за кордоном.

Олена Рибальченко. Сватай мене, козаченьку

Твори здебільшого присвячені українському селу, українській родині, коханню. Ліричні мотиви гармонійно доповнені сюжетними композиціями на побутову тематику, є у художниці також історичні твори, присвячені добі козацтва, та міські краєвиди, в яких відбито образ міста Херсона, яке для Олени Павлівни давно стало рідним.

Цікавою особливістю картин Рибальченко є тісний зв’язок з фольклором, народною поезією, піснею. Вона зображує народні гуляння, свята та звичаї, які були розповсюджені в Україні з давніх часів. Головні персонажі її картин – дівчата та парубки у національному одязі, які зустрічаються на побаченнях, сумують та мріють, радіють життю. Віршовані назви її картин запозичені з пісень або вдало укладені самою авторкою («Несе Галя воду…»).

Олена Рибальченко. Несе Галя воду…

Сама художниця є успішною авторкою багатьох чудових віршів, пісень, присвячень, казок і притч, невеличких оповідань, в яких відображена народна мудрість, особистий життєвий досвід, віра у перемогу добрих сил, Божий суд та справедливість.

Кожна картина Рибальченко відзначається щирістю художнього вислову, піднесеним національним духом, безпосередністю образотворчої мови. Усталені елементи її улюблених композиційних мотивів наче ноти в партитурі музики, що повинні пролунати у просторі. Козак «Мамай», золота солом’яна стріха і мальви за вікном або чорноока дівчина у віночку біля низького плетеного тину, відчайдушний гопак і народні свята – все це для Рибальченко не просто типова українська картина, а своєрідні символи того буття, в якому панує гармонія людини і природи, народних потреб і життєвих задоволень, свят і будень, поезії і дійсності, того буття, яке нестримно потребує її серце і пензель.

Добре знання української літератури надихає Олену Павлівну на сюжетні композиції символістського характеру, як наприклад, картина «Земля», що є ілюстрацію до однойменного роману Ольги Кобилянської. Проте, вміння художниці знаходити певні паралелі, алюзії відносить цей сюжет до прадавнього конфлікту Авеля та Каїна, перегукується із сучасним протистоянням у нашому суспільстві.

Олена Рибальченко. Дари осені

В яскравих натюрмортах Рибальченко оспівує красу та стиглість фруктів: розсипи винограду, рум’яні яблука та груші. В них відображені багатства української землі, її плодючі відтворюючі сили («Дари осені»). Неодмінну увагу привертають також чарівні куточки затишних сільських краєвидів, де квітнуть дерева, ростуть кульбаби, літають бджілки.

Олена Рибальченко. Херсонський кавун

Захоплюючись красою матеріального світу Рибальченко не намагається копіювати натуру, а навпаки пише картини за допомогою розвиненої уяви і гострої пам’яті. В подібних творах вона нерідко звертається до техніки, яку називає «двуколір». Її основою є монохромне зображення предметів чи пейзажного мотива з використанням як додаткових лише ахроматичних кольорів.
Своєрідним за образним ладом в її картинах виглядає місто, забудоване класицистичними спорудами різних епох, починаючи від імперського стилю російських царів до тріумфальних сталінських «палаців» («Морехідне училище»).

Олена Рибальченко. Морехідне училище

Окрім живопису, цікавим захопленням мисткині є флористика. Вона використовує переважно ті рослини і природний матеріал, що дарує їй місцева степова природа. Це декоративні панно квіткових натюрмортів, постаті казкових героїв тощо. Кожна суха пелюстка, травинка, гілочка у цих творах отримують нове, повносиле життя у мистецтві.

Олена Рибальченко. Розговіння перед Великоднем

Незважаючи на видове і жанрове різноманіття, усі роботи Рибальченко об’єднує спільна риса. В них живе співуча народна душа, любов до рідного краю, культури, побуту. Попри всі колізії нашого часу і нелегкі випробування долі, Олені Павлівні притаманне святкове сприйняття світу, її внутрішній зір налаштований на вічний пошук світла, істини, правди. Потужним акордом її художніх співів має бути картина «Розговіння на Великдень», де зображена спільна молитва української родини на Христове Свято, за одвічно бажане людське щастя та добробут.

Владислава Дяченко, мистецтвознавиця

Що таке ікона? Це знак Божої присутності у нашому житті, знак Божої Любові, нагадування про людей, які самовіддано служили Богові, присвячуючи тому все своє життя. Ікона також є відображенням християнських ідеалів, свідченням про вічне життя — заради цього вона і писалася. Іноді відбуваються незвичайні речі, які пов’язують з іконами — і такі образи називають чудотворними. У Церкві це пояснюють так, що Господь використовує ікону, щоб через неї щось людині відкрити, пояснити, дати знак — і тоді людина сприймає це як диво.

Колекція українських ікон в зібранні Херсонського обласного художнього музею ім. О.О. Шовкуненка невелика, нараховує близько десятка одиниць, але дуже цікава і знакова. Серед них особливу увагу привертають ікони народних майстрів, написані на полотні олійними фарбами.

Ікона «Чудо святого Георгія про змія з Апостолами Петром та Павлом», XІX ст.

Розглянемо трьохчастну ікону XІX століття «Чудо святого Георгія про змія з Апостолами Петром та Павлом». Загалом, сюжет традиційний, дуже популярний саме в українській іконі, починаючи ще з XIV століття — Святий Георгій на коні пронизує дракона. Не можна казати, що народна ікона є неправильною, адже по суті художник нічого не перекрутив. Просто його художня манера більш спрощена, наївна, фарби яскравіше. Цей образ не відлякує, проте і дітям, і дорослим однаково цікаво і зрозуміло: Георгій бореться зі злом, а уособленням зла є дракон. А в правій і в лівій частинах ікони є зображення Апостолів Петра та Павла, і ці образи дуже схожі на українські народні типажі.

В російській та в грецькій іконі типаж облич зовсім інший: подовжені носи, великі очі, маленькі губи — це візантійський зразок лику. А український богомаз був вільнішим в написанні ликів, його образи більш добродушні, позбавлені суворості візантійського стилю.

Ікона Богоматері «Вгамуй мої печалі», XІX ст.

На іконі XІX століття «Вгамуй мої печалі» образ Богоматері, прикрашений квітами. Богоматір сама як квітка (є навіть в українському іконописі такий образ — Богоматір Невянучій Квіт). Таке доповнення можна назвати вільністю, бо на візантійських іконах прикрашення квітами не допускали, але це зовсім не спотворює зміст образу. Ці бутони, схожі на український народний розпис або вишивку, тільки додають іконі національного колориту. Прагнення до орнаментів, узорів взагалі характерно для українського мистецтва, в тому числі і для іконопису.

Іноді українську ікону «звинувачують» у провінціалізмі, проте це явище в рівній мірі було притаманне як українській, так і російській іконі. В столичних школах іконопису працювали художники, які не тільки дуже чітко орієнтувалися на візантійські зразки, а й самі були виразниками цього стилю. Провінційні школи мали свої місцеві особливості, які дозволяють сьогодні впізнавати їх іконописні витвори. Водночас різні регіони впливали один на одного.
Загалом, на український іконопис суттєво впливала як російська ікона, так і західноєвропейське релігійне мистецтво: по-перше, через тих майстрів, які працювали в Україні по замовленню, привозили з собою європейські гравюри та книги; по друге, українці працювали у Польщі або на польських магнатів, писали для них ікони і бачили інші зразки.

Ікона «Христос і самарянка»

У колекції музею знаходиться ікона «Христос і самарянка», виконана в академічній манері. У 1994 р. її подарував музею відомий колекціонер, барон Едуард Фальц-Фейн. Художник, який написав цю ікону, володів навичками професійного живопису і орієнтувався саме на європейські зразки.

Колекція українських ікон у зібранні музею сформувалася переважно завдяки тому, що купувалося у приватних осіб в Херсоні й області, тому ми в більшості не маємо датування і точної інформації, з яких регіонів вони походять.

Але завжди потрібно розуміти, що ікона — це не тільки витвір мистецтва, але і сакральна річ, предмет культу, святиня. І на екскурсіях в музеї ми це підкреслюємо. Адже у багатьох є сімейні ікони, але люди не завжди розуміють їх цінність, іноді хочуть позбутися їх, іноді прагнуть на них заробити. Не варто так ставитися до сімейної реліквії, яка оберігала родину, через яку йшло благословення від предків. І ми намагаємося про це говорити. Також на екскурсіях йде мова не тільки про художню цінність ікони — про стилістику, про технологію — а й про її богословську суть. Бо в храмах можна подивитися на ікони, а дізнатися про них, як правило, ніде. Тому ми в музеї намагаємось дати цілий комплекс уявлень про ікону як феноменальний витвір людства.

Владислава Дяченко, мистецтвознавиця

У житті найзагадковішого живописця XVIII століття Михайла Шибанова найбільше вражає той факт, як, будучи майстром без роду і племені, він удостоївся честі писати саму Катерину II, оточену великою кількістю першокласних художників – російських і іноземних. Серед можливих причин такого піднесення колишнього кріпака, напевно, була його близькість до Потьомкіна, який добре знався на живопису, і та грандіозна робота, яку здійснив Шибанов в Херсоні спеціально до приїзду у 1787 р. російської імператриці.

Якою сучасники бачили і представляли одну з найпопулярніших жінок Європи XVIII століття, з ім’ям якої був пов’язаний розквіт науки, культури, освіти, зростання політичного престижу Російської держави? Якою зображували Софію Фредерику Августу Анхальт-Цербстську, яка назвалася у майбутньому Катериною Другою?

Збереглося чимало прижиттєвих портретів імператриці. Наприклад, відомий живописець з Києва, українець за походженням, Дмитро Левицький зобразив її в образі грецької богині правосуддя Феміди, вихваляючи мудрість її правління. Російський майстер Федір Рокотов зобразив Катерину, що сидить на троні, авторитарною і владною, з регаліями монархічного правління. Українець з Миргорода, знаменитий портретист Володимир Боровиковський представив Катерину під час відпочинку у саду, де вона насолоджується чистотою повітря і красою ідеального пейзажу. Її портрети писали француз Луї де Каравакк, італієць Ротарі, німець Герг-Кристоф Гроот, швед Олександр Рослен, датчанин Віргіліус Ериксен тощо. Всі ці портрети – по-своєму шедеври живопису. Але список цієї колекції буде неповним, якщо не згадати ще один неординарний твір Михайла Шибанова, створений в Україні і пов’язаний з нашим музейним зібранням.

Невідомий художник XVIII ст. Копія з картини Михайла Шибанова «Портрет Катерини ІІ в дорожньому костюмі»

Це копія невідомого художника XVIII століття з «Портрета Катерини II у дорожньому костюмі», виконаного під час зупинки і тримісячного перебування государині в Києві в 1787 році протягом її тривалої подорожі до Криму. Автором оригіналу був «власний живописець» князя Потьомкіна Михайло Шибанов.

На музейній картині-копії зображена літня Катерина (в цей час їй було 56 років) у темно-червоному, шитому золотом дорожньому одязі, унизаному орденами, і в опушеній хутром шапці з пензликом, що спускається до потилиці. У благородних рисах її округлого, вже немолодого обличчя, в погляді вологих мигдалеподібних очей відчутна деяка втома, але тонкі, щільно стиснуті губи, злегка підняті в ледь відчутній напівпосмішці, видають енергійний і вольовий характер. Цей демократичний, правдивий образ є далеким від шаблонів парадних царських портретів і несхожий на камерні портрети вельмож. Чи не вперше монарша особа була зображена в звичайному дорожньому вбранні, в обставинах довгого і нелегкого шляху, без розкоші й ідеалізації.

Портрет імператриці настільки сподобався, що вона замовила живописцю Жаркову, раднику Академії Мистецтв, писати копії на кістці та емалі для подарунків. З цього ж портрета Шибанова були зроблені камеї, силуети і навіть точені набалдашники для палиць. Твір Михайла Шибанова увійшов в історію мистецтва, оскільки відбивав нові віяння і ідеали епохи Просвітництва, коли інтелект, здібності і благородство стали цінуватися вище походження.

Багато загадок таять в собі старовинні портрети, і щоб розгадати їх, потрібно докласти великих зусиль. Науковий пошук, експертиза, реставрація допомагають прояснити долю творів, прослідкувати їх подорож в часі. Результати такої роботи не завжди перевершують очікування, але, в будь-якому випадку, обіцяють близьке знайомство з картиною, з справжнім мистецтвом, в якому прокидаються століття і епохи, відображаються звичаї і звички, живуть і відчувають великі і звичайні люди.

Зі спогадів колишнього головного зберігача Херсонського обласного художнього музею ім.О.О. Шовкуненка Надії Федорівни Ваганової:

«У 1975 році ми придбали для музею копію з роботи Михайла Шибанова «Портрет Катерини II у дорожньому костюмі». Ця картина зберігалася у легендарного колекціонера Фелікса Вишневського, засновника художнього музею «Тропінін і його учні». Радянські чиновники тричі вилучали його колекцію творів мистецтва, але кожен раз за позовом Вишневського та судовим рішенням доводилося все повертати законному господарю. Колекціонера висилали то у Нижній Тагіл, то за межі Москви. Потім один «товариш» з ЦК КПРС сказав колекціонерові відкрито: «Якщо хочеш спокійно жити – подаруй колекцію місту». Що Вишневський і зробив.

Те, що це не оригінал Шибанова, а копія з його твору, ми припустили відразу. За підтвердженням своєї гіпотези ми звернулися до відомого московського експерта Тетяни Алексєєвої. Ледь глянувши на картину, вона сказала: «Це не Шибанов. Це копія з його картини, але копія, що написана у XVIII столітті». Вона показала кілька місць, де були втрати живопису і де фрагменти були дописані пізніше, дала нам експертний висновок, і я повезла картину до Києва. Експертиза все нам підтвердила, зокрема, в ультрафіолетових променях одразу визначилися місця втрат – як раз там, де Алексєєва і показувала».

Побачити картину «Катерина ІІ у дорожньому костюмі» можна завжди у постійній експозиції музею.

Владислава Дяченко, мистецтвознавиця