Сергій Васильківський: художник, чиє серце належало Україні

Сергія Васильківського (1854-1917) за надзвичайну ліричність пейзажних та історичних творів називають поетом українського малярства. І справді, більшість творів художника присвячена саме Україні, її чарівнй природі, її історії, її легендам… Народився він на Харківщині, був сином писаря (батько вмів чудово креслити, писати й малювати) та онуком козака, який потім чумакував. Дід прищепив хлопцю інтерес до української старовини, а мати — любов до народних пісень.

Один із сучасників Васильківського згадував, що обстановка в сім’ї «представляла типове українське гніздо, де завжди говорилося тільки українською і де свято дотримувалися всіх звичаїв України. Постійні розповіді про часи Запоріжжя, Гайдамаччини, які існували ще в той час чумацтва, розповіді про лихі набіги та боротьбу з татарами та Польщею; імена Дорошенка, Сагайдачного, Брюховецького, Калнишевського – все це представляло ту насичену атмосферу українства, серед якої народився і жив Сергій Іванович, з якої він увібрав ту глибоку любов до рідного краю, яка виразилася в усій його творчості».

Перші навички в мистецтві Васильківський отримав у Харківській гімназії від Дмитра Безперчого – товариша по навчанню Тараса Шевченка, учня Карла Брюллова. Гімназистом хлопець потоваришував із Петром Левченком – майбутнім пейзажистом і графіком. Вдвох вони любили мріяти про славу великих художників. Але шлях до цієї слави для самого Васильківського був непростим: йому довелося провчитися рік у ветеринарному училищі, три роки пропрацювати канцелярським службовцем, розірвати відносини з батьком, який не бажав бачити сина якимось маляром, перш ніж вступити до Петербурзької Академії Мистецтв.

Успішне навчання у пейзажному класі Академії у Михайла Клодта і Володимира Орловського доповнювалося враженнями від виставок передвижників та поїздок на батьківщину. Взагалі, Орловський був духовним наставником вихідців з України та розвивав у них бажання звертатися до національної тематики. І Васильківський став одним з тих учнів, яким вчитель міг пишатися. За пейзажні етюди, в яких молодий художник передавав мальовничість української природи, він отримав 5 срібних і одну малу золоту медаль, і нарешті велику золоту, яка давала право на чотирирічну зарубіжну поїздку в якості пансіонера Академії для професійного удосконалення.

Васильківський багато їздив по Франції, Англії, Італії, Іспанії, Німеччині, Південній Африці і всюди малював. У Парижі він виставив кілька своїх робіт в художньому Салоні, і тоді в житті мистецької столиці світу стався безпрецедентний випадок – знаменитий Салон дозволив молодому живописцеві (та ще й іноземцю!), виставляти свої роботи в будь-якій кількості, минаючи журі. У той час для багатьох митців було заповітною мрією побачити в Салоні хоча б пару своїх робіт, привілею виставлятися, минаючи журі, удостоювалися лише визнані метри живопису. Картини Васильківського в Парижі продавалися добре, і це дозволило йому зібрати пристойну суму грошей.

Перебування за кордоном укріпило рішення майстра спрямувати свій талант на розвиток пейзажного жанру в українському мистецтві. Він міг оселитися в Петербурзі, але серце його належало Україні. Васильківський мандрував пішки та малював українські пейзажі, сільські хати і вулиці в різні пори року. В природу органічно вписувалися невибагливі жанрові мотиви, впліталися ліричні відступи та історичні пейзажі на козацьку тематику, які передавали дух минулої епохи.

Звернення тогочасних українських художників до рідної історії, до відображення природи України, народних типів, етнографічних особливостей селянського або козацького побуту було своєрідною формою протесту, боротьби митців за утвердження національної гідності свого народу. Сергій Васильківський належав саме до тих, хто не стояв осторонь і своєю творчістю розвивав національну культуру.

Сергій Васильківський. Козаки в степу. Полотно, олія, 1890-ті рр.

Типовий сюжет творів Васильківського — озброєний козак-вершник в степу або група козаків на сторожі, в кінному поході чи на відпочинку. Саме козаки, що несуть варту, стали героями його полотна “Козаки в степу”. Два впевнені та гідні вершники зупинили коней і вслухаються в тишу безлюдного степу… Вони на сторожі. В будь-який момент ці кремезні чоловіки можуть зірватися з місця та рушити туди, звідки відчули небезпеку. Романтичний погляд на захисників своєї землі за настроєм споріднений із народним пісенним фольклором.

Але не тільки ці колоритні постаті, зображені зі спини, привертають увагу глядача. Відблиск тоненької смужки Дніпра, велич кургана, соковита зелень степових трав і ковила, що схиляється від найменшого подиху вітру, спокій безмежного неба та ритм легких хмар – недарма за дивовижну колористику та незвичайне вміння передати світлові ефекти, небо та повітря, колеги називали Васильківського художником «небесним», «повітряним», «сонячним». Епічний мальовничий пейзаж написаний у зеленкувато-вохристих і блакитно-лілових тонах. Все дихає спокоєм і впевненістю, простий сюжетний мотив сповнений ідеєю патріотизму.

Сергій Васильківський був одним з найпопулярніших українських художників кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя. Його картини завжди привертали увагу, а критика давала найсхвальніші відгуки. Від замовлень відбою не було, навіть члени царської родини замовляли роботи майстру. За талант і заслуги Васильківському мали дати звання академіка, але – відмовили у 1889-му. Бо діяв Емський указ і Валуєвський циркуляр, які забороняли проявляти будь-яку українськість. А полотна художника наскрізь пронизані народною тематикою. Образившись, Сергій Іванович розірвав усі відносини з Академією.

Звичайно, тема мальовничої України залишилася основною у творчості майстра. Васильківський залишив після себе майже 3000 робіт, але більшість з них загинула або була вивезена з України в роки Другої світової війни. Зараз у музеях і приватних зібраннях нараховують близько 500 його творів.

«Його сміливо можна назвати, як і Шевченка, співаком України – те, що зробив Т. Г. Шевченко в галузі літератури, Сергій Іванович зробив в галузі мистецтва», – так писав про Васильківського журналіст харківської газети «Южный край» у статті, присвяченій пам’яті художника.

Лариса Жарких,
наукова співробітниця