Сон у зимову ніч

Зимові дні короткі та пахмурні. Небо затягнуте густими хмарами, тихо падає сніг, вкриваючи все довкола «пухнастою» ковдрою. Вечоріє… По вікнах розливається тепле світло, вулиці стихають, і лише десь віддаля чути, як дзявкотить собака. Та скоро і вона вгамується, а місто огорне м’яка, наче оксамит, темрява зимової ночі. Кажуть, що в цю найхолоднішу пору року засинає все, окутане морозами і снігом. І бачить сни…

Ходять легенди, що коли в таку ніч людина опиниться на межі поселення та довколишніх просторів, то зможе підгледіти сни, якими марить саме місто. Але не кожному дано підняти ту завісу реальності і зазирнути за неї. Вважається, що для цього треба сподобатись місту. Як? Дуже просто: коли людина здатна всім серцем «закохатись» у вулички, якими гуляє, бачити красу старих будиночків на околиці, ловити себе на думці, що саме сюди ти хочеш повернутися ще не один раз, коли від замилування довколишніми пейзажами на обличчі з’являється посмішка, — розумієш, що місто тебе вподобало і це взаємно.

І про що ж може марити місто? Тут все, як то кажуть, залежить від «характеру», а також віку сновидця. «Молоді», зазвичай, — грайливі мрійники, і бачать у снах своє веселе майбуття. Могутні «сиві велети», що розміняли вже не одну сотню років, — наче дбайливі господарі, що завжди приглядають за своїм маєтком і дбають про збереження традицій, і лише зимові сни, хоч і неглибокі, дарують їм трохи спокою. Містечка чимось схожі на дітлахів, що набігались за день і міцно заснули. Кажуть, що у них «бурхлива уява», яка продовжує змальовувати безкінечні пригоди, навіть коли їх колисає Морфей. А от села, мабуть, можна назвати найбільш ліричними з усіх — цим сниться вічна весна: безкрая зелень аж до небокраю, сади, що потопають у цвіту, грайливий вітерець «заплітає коси» вербам біля ставу…

Однак, незважаючи на відмінності, часом всі вони бачать у снах своє минуле. І, здається, нам сьогодні пощастило одним оком підгледіти такий сон. А належить він Конотопу. Перед нами, немов у калейдоскопі, проминають роки та століття, «викладаючи» строкату мозаїку сторінок історії. Он будуються вали першої фортеці; змінюються володарі земель, та так швидко, що аж голова обертом; а там, неподалік, козаки обирають собі нового гетьмана; десь здалеку доноситься гуркіт битви… А от «спогади» про те, як тут оселились перші люди, немов у тумані — так давно це було, що майже стерлось із пам’яті. Сумбурні ті видіння, і то проходить перед нами минуле, то майбутнє, то спогади, то мрії. А про що саме мріє Конотоп, ми не розкажемо — нехай те залишиться його маленькою таємницею.

А що бачить уві сні ваше місто?

Анна Фурса, наукова співробітниця