Тиха мелодія
День догорав. Останні промені сонця, що заходить, сховались за лісом, а з-під дерев вже виходила Ніч. Розтікаючись густою темрявою довкола, вона затоплювала собою все: дерева і трави, небо і води, заглушала звуки, стирала кольори і фарбувала у чорне та сіре. І все поснуло, підпавши під владу Ночі. Та важкі то були сни, темні, як і їхня володарка.
Аж раптом щось змінилось — з-за верхівок дерев показався Місяць у повні, розливаючи довкола срібне сяйво. Зарухались, мов живі, тіні у гущавині, металевим блиском «одягнувся» струмок, легкий шелест полетів понад лісом і затих у далині.
А вже за мить звідти йому озвалась тиха мелодія. Спершу нерозбірлива, вона зміцнювалася і набирала сил. Летіла над лісом, кружляла у вигадливому танці. То здіймалась увись, сплітаючись з переливами струмка, і розпадалась кришталевим передзвоном; то падала вниз, зависаючи на низькій ноті, наче звук той ішов з глибин самої землі. Ноти змішувались, перетікали, мов вода, стикались, наче грім, помирали у темряві і відроджувались знову.
Летіла музика, розливалась по лісу, і звала когось незнаного. Гукала, сповнена почуттів, переживань і смутку. І здавалось, що немає нікого і нічого у цілому світі, таким щемливим і одиноким був той «голос ночі». Бо відповіддю йому було лише далеке відлуння…
А на галявині посеред лісу, біля тліючого вогнища лежав, кутаючись у плащ, подорожній. Лежав мовчки, дивився у нічний колодязь неба, сповнений до країв зірками, слухав мелодію, а по щоці стікала одинока сльоза…
Анна Фурса, наукова співробітниця
Тегі: графіка, українське мистецтво