Зимова казка

Казки супроводжують людство з давніх-давен, передаються з вуст в уста, з покоління у покоління, часом переплітаючись та обростаючи подробицями, ховаючи у глибині століть своє походження. З часом забуваються їхні автори, а герої тих історій починають «жити» своїм власним життям, шукаючи нових «пригод та звершень».

А чи замислювались ви про те, що казки можуть творитись просто зараз, поряд із нами? Варто лише роззирнутись довкола — і казковий світ захопить вас, адже зима — це одвічний час казок, легенд та історій, їх творення та розповідання. І ось одна з них.

Вона приходить тихо і неквапливо, як і личить благородній пані, більше того — володарці. Та, як привило, приходить вона вночі, прихована вуаллю темряви і тиші. Ніхто не бачить тої гордовитої ходи, з якою вона обходить свої володіння, зазирає у кожен їхній куточок і, як справжня господарка, все перетворює на свій смак — витончений у своїй суворій морозності.

Колись давно вона була чарівницею: молодою, амбітною та цілеспрямованою, мала запальний характер і вміння дивуватись красі світу довкола й дивувати довколишніх самій. За це і прозвали її Дивляною. Життя у ті часи ніколи не було простим, а у маленькому селищі високо у горах, посеред правічних лісів і засніжених вершин, тим паче. Життя йшло своїм чередом, змінювались сезони та роки, а юна чарівниця перетворилась на могутню і впевнену в собі чаклунку, що не цуралась допомагати тим, хто цього потребував.

Однак були і такі, що хотіли отримати владу та багатство, скориставшись чарами, підкорювати собі людей і території. А там, хтозна, можливо, і сили чаклунки вдасться забрати собі… Та поки одні просто заздрили і думали, що достойні більшого, був хлопчина, який вирішив «взяти», все чого хотів.

А хотів Лют багато — сили, влади над іншими, високого статусу. Та найбільше хотів, аби його шанували та боялися.

З дитинства він був малим, худорлявим та хворобливим. Старші діти часто насміхались над його дитячою незграбністю, а часом підначували на ризиковані витівки. Одна з них закінчилась для Люта невдало, і з того часу він кульгав. Затаїв він у серці злість та образу на своїх кривдників, насмішників, навіть на тих, хто ніколи й словом його не образив. В його очах винні були навіть вони, бо ж не допомогли і нічого не зробили, аби зупинити знущання.

Душа його прагнула помсти, і Лют шукав можливостей. Він знав, що йому не стати великим воїном, однак знав і те, що гострий розум ранить не гірше, ніж заточена сталь. А допитливості в Люта вистачало з лихвою. Часто Дивляні доводилось лікувати хлопця, а він не втрачав можливостей допитуватись у неї, що вона робить і нащо, для чого потрібні ті чи інші трави, і як вони діють на людину. А коли підріс — став проситись до чаклунки в учні, але безуспішно. Не хотіла Дивляна його вчити, бо хоча і здібним був юнак, та часто дивні, а іноді і страшні питання він задавав. Знала вона, що дуже небезпечно давати силу тим, у кого в душі темрява.

Для Люта та відмова стала останньою іскрою, що розпалила в ньому полум’я зла. Йому відмовили, немов зрадили останні крихти довіри, і він знайде можливість покарати всіх. І для цього він переверне ввесь світ догори дриґом, якщо буде треба.

Тоді Лют навіть не здогадувався, наскільки реальною буде та думка…

Бажання помсти не давало спокою, і невдовзі однієї зимової ночі, коли лютував мороз, а все довкола замітала хурделиця, Лют взяв речі, тихо вийшов з хати і розчинився у нічній бурі. Згодом пліткували, що дарма йому дали ім’я, аби позначало день появи на світ. Казали, що його забрала така сама хуртовина, яка лютувала при його народженні. А за декілька років вже майже ніхто і не згадував про Люта взагалі. Тільки мати прокидалась ночами під завивання нічних хурделиць і до ранку сиділа біля вікна, вдивляючись у темряву, наче сподівалась, що син одного разу повернеться так само, як і зник.

А сам Лют часу не гаяв — він знайшов собі вчителя, що не робив різниці між допомогою та спричиненням шкоди. «Робота є робота, — казав він. — Аби винагорода була достойна, а як пошкодують заплатити, то шкодувати будуть ще довго». У того вчителя Лют навчився чаклувати, підкорювати собі звірів і духів. А коли наставник помирав, то передав учневі у «спадок» і свої власні сили.

Цей останній дар вчителя зробив його могутнім і наблизив день розплати з колишніми кривдниками. Хоч і минуло багато часу, і хлопчина давно перетворився на дорослого чоловіка, але бажання помститися нікуди не щезло, лише трансформувалось у бажання підкорити собі кривдників, змусити служити.

Почалась довгоочікувана й така жадана помста. І тут Лют не бажав поспішати, аби насолодитись відплатою сповна. Він зібрав під свою руку всіх довколишніх духів і надприродних сутностей. І з кожним підкореним духом, шишком чи кикиморою чаклун відчував, що стає сильнішим, підкорює собі той край, де мешкали духи.

Розпочав Лют майже з пустощів, наче кіт з мишею грався, — відправляв своїх «помічників» пакостити по хатах, шугати худобу у стійлах, ламати речі, ховати їх, а іноді і підкладати сусідам. Почався розбрат у селищі: взаємні звинувачення, сварки, підозри у крадіжках, згадались давні суперечки.

Дивляна намагалась відвадити лиходіїв від селища, і спочатку їй це наче вдавалось. Та коли пакосники стали нищити городину та посіви на полях, вже на неї саму почали дивитись скоса. А позаочі шептались, чи бува не злу відьму вони «пригріли» у себе по сусідству. І якось на диво швидко забулись роки, прожиті поряд, і те, що самі пліткарі ще буквально вчора звертались до Дивляни по допомогу, просили вилікувати, дати пораду чи відвадити злих духів, а декому з односельців вона допомагала з’явитись на світ.

Лют спостерігав за всім і тішився, як колишні кривдники самі тепер страждають. Він наче був усюди: дивився очима воронів, нишпорив по хатах разом із мишами. А час від часу навідувався до села у шкурі вовка, блукав вулицями, обходив подвір’я та лякав тих, хто був там у пізній час.

Спокійне розмірене життя того села пропало водночас, і страх оселився там, коли Щукар не повернувся з рибалки. Ватага хлопчаків божилась, що вони бачили, як за мисом неподалік від села русалки затягли його під воду, а з протилежного берега за цим спостерігав здоровенний вовк. Тоді їм не повірили, відмахнулись, як від вигадки. Вирішили, що потонув, заплутавшись у власних сітях.

За тиждень з випасів у горах пропав вівчар Тимош разом зі своїм собакою. Подумали на вовків, що вже не боялись підходити до села. Та коли на жнива прямо з поля на очах у половини місцевих жінок зникла, захоплена вихором, тітка Хівря, списувати ці випадки на звичні обставини вже не могли.

Люди боялись. Одні зачинялись по домах, тільки но спускались сутінки, інші збирали пожитки, забирали сім’ї і вирушали шукати кращої долі. Кожен з них гадав, за що прогнівались на них боги і чи не стане він наступним? Але ніхто не задав про малого кульгавого хлопчину, що зник з десяток років тому.
Ніхто, окрім Дивляни. Вона згадала і кмітливого хлопця з його дивними й страшними питаннями, і те, що кожен зі зниклих так чи інакше шпиняв Люта у дитинстві. Щукар знущався і часто задирав, через Тимоша він почав кульгати, а тітка Хівря по-сусідськи «жаліла» його батьків, що, мовляв, росте каверзне ледащо, та ще й вічно хворіє. Та були й інші, до яких Лют ще не дійшов у своєму списку помсти. І Дивляна здогадувалась, що її ім’я там також є.

Не могла вона просто сидіти і чекати, доки до неї дійде «черга», а люди довкола страждали. Вона шукала допомоги у богів і духів рідної землі, аби прогнати Лютових помічників, ослабити його, переломити хід подій, оберегти людей. Просила не за себе, а за них. І хоч не одразу, однак її поклик про допомогу не залишився без відповіді.

Осінні бурі бувають несамовитими, а коли вони викликані сутичкою духів, то навряд знайдеться сміливець, що захоче подивитись на той бій зблизька. Та і відгомонів того бою було достатньо. Буря вирувала день і ніч. Дощ лив наче з відра, вітер був такий, що ламав дерева і ледь не зносив стріхи на будинках. А на світанку небо від краю до краю прорізало блискавкою, і гучною луною розкотився грім. В його гуркотінні та завиванні вітру чулись сердиті голоси. Грім затих вдалині, і все припинилось. Потім казали, що бачили, як разом із тою блискавкою розбігались приведені Лютом духи.

Та їхнього господаря ця поразка лише розлютила. І весь свій гнів він вирішив направити на винуватця. Він ішов за Дивляною. Лють кипіла в ньому, а довкола вихрилась хуртовина. Сила, якою він оволодів, тісно пов’язала його зі стихією його появи на світ, наче вони були одним, наче він сам був морозом, снігом і вітром.

Дерева, кущі, пожухлі осінні трави — все покрилось інеєм, а з півночі задував морозний вітер. Дивляна знала, що то Лют, і знала, що мусить робити — іти йому на зустріч, аби відвести удар від села і людей у ньому. І вона, помолившись богам, пішла.

Люта вона знайшла на широкій галявині, яку з трьох сторін огороджував ліс, а з четвертої підпирала висока скеля. Під нею він і чекав Дивляну, оточений зграєю сірих синів зими. Вовки сиділи біля нього, як вишколені собаки біля господаря. А коли «гостя» пройшла на середину галявини, вони, як по команді, потрусили до лісу, ставши колом по краю прогалини. Сіроманці хоч і залишили їх удвох, та своєю присутністю нагадували, що піти звідси без дозволу Люта їй не дадуть.

А він відпускати її аж ніяк не збирався. Лют планував схопити її, змусити дивитись, як він методично руйнуватиме все, що вона так оберігала ледь не все своє життя, хотів бачити, як вона зламається, хотів підкорити собі ту, котра відмовилась стати його провідником у світ магії.

Недооцінив він свою суперницю, не так просто виявилось впоратись з Дивляною. І зав’язався двобій. Довгий і жорстокий, бо рівними виявились сили суперників і жоден не хтів та й не міг здатись. Завивала хурделиця, вітер хилив до землі вікові дерева, сама земля здригалась, і здавалось, небо ось-ось готове впасти додолу. Лют аж полуменів люттю, а Дивляна робила все, аби загасити те полум’я, але сама все ж не могла.

Стала благати чарівниця богів. Та не смерті супротивника вона у них просила, а просила покою, просила згасити полум’я люті, показати, що світ не створений лише з болі та образ, а сповнений дивами на кожному кроці. Боги почули її молитву. Та ніщо у світі не твориться з порожнечі. Спитали вони Дивляну, чим вона готова заплатити за своє бажання. І відповіла вона, що віддасть все, що має. Угода була укладена, і боги втрутились у двобій. Згасло полум’я гніву в серці Люта, а разом з ним звільнилася сила, якою він володів, розсіювалась довкола. Здригнулися земля і гори в останній раз, не витримала скеля на краю галявини, і градом каміння повалилося вниз, ховаючи під собою Люта.

Дорогою ціною далась Дивляні перемога. Хоч її бажання втілилось, та гнів так довго горів у серці Люта, що випалив дощенту його суть — того допитливого хлопчини, що колись хотів пізнати величезний світ довкола. Розсіялась і зникла його магія, що пов’язувала його з природою морозів, і це порушило баланс — не може світ існувати без одної з пір року. Знали це боги, і сама Дивляна це знала.

Так само знала вона і те, що матиме віддати все без решти, навіть своє життя, аби відновити той баланс, «полагодити» колесо року. І вона віддала щиро і без жалю. Мороз оселився у серці, кров перетворилась на лід, сніг укутав плечі, немов мантія, а на чолі інеєм стала корона. Вона не просто стала втіленням духу снігів та морозів, вона сама стала Зимою.

З того часу вона сумлінно виконує свої обов’язки господарки найдовшої пори року. Та навіть заковане вічними морозами серце чарівниці подовжує дбати, та в же не про одне маленьке село, а про весь світ: вкриває землю пухнастим сніжним покривалом, навіює солодкі сни деревам, заколисує у льодових обіймах бурхливі річки, дає всій природі час на спокійний відпочинок після літніх трудів. Обходячи свої володіння, не забуває вона зазирнути і до людських осель, розписуючи вікна вигадливими візерунками, немов малює для кожного свою неповторну зимову казку.

Анна Фурса, наукова співробітниця