Олексій Шовкуненко. Фрагменти спогадів з ілюстраціями
ДИТИНСТВО
…Я народився на околиці Херсона, яка з катерининських часів зберегла назву Військовий форштадт. Пам’ятаю старовинну фортецю й вали, які я сходив уздовж і впоперек. Та більше вабила мене малого не давнина, а порт, річка Кошова — притока Дніпра. Я міг цілі години дивитись, як входять у порт і швартуються пароплави, як увечері запалюються й переморгуються вогні за річкою. Мов приворожений, спостерігав я в пору осінніх зелених базарів, як сновигають Кошовою вантажені капустою, баклажанами, кавунами човни — дубки, і мені здавалося, що то ожилі гори — сріблясті, жовто-гарячі, зелені — ковзають по воді, віддзеркалюючись у їх синяві. Не відриваючи очей, я дивився на бронзові, засмаглі тіла чоловіків, що веслували, на швидких у рухах жінок, що перегукувалися на березі.
А Дніпро! А зелена стіна комишів на лиманах!
А мальовничі Олешки (як чудово оспівав їх у своїх незабутніх «Вершниках» Юрій Іванович Яновський!).
А рибалки на Карантинному острові за Кошовою! <…>
Усе це назавжди закарбувалося в пам’яті. І згодом не раз — у довоєнні часи з натури, а в післявоєнні — по пам’яті — я писав ескізи з повними овочів дубками, що мчать під вітрилами, зелені базари на березі Кошової, ставних баб біля величезних кошів з жовто-гарячими, аж червоними баклажанами…
НА ДНІПРОБУДІ
<…> Остаточне рішення виїхати на Дніпробуд прийшло тоді, коли звідти повернулася група студентів Одеського художнього інституту, які перебували там під час літньої практики. Те, що я побачив на студентських етюдах, захопило мене (це вже були не чорно-білі фотографії, а живописні твори — колір і сонце, небо, простори Дніпра, потужні споруди, що виростали на його берегах!).
Я тут же зібрався й виїхав. Це було восени 1930 року. Десять акварельних малюнків з тих, що я виконав тоді, я показав на Третій Всеукраїнській художній виставці, яка відкрилася в Одесі в березні 1931 року. Там же експонувалися три мої акварелі, написані 1930 року на Одеському суднобудівному заводі. У наступні два роки я знову виїздив на Дніпробуд, тепер уже влітку і на довший строк. <…>
Великі, розміром в аркуш ватманського паперу акварелі писалися протягом одного сеансу: освітлення швидко змінювалося, сподіватися на те, що завтра о цій порі воно буде таким же, не доводилося. Та й натура, самі мотиви — захоплююче чудові — спонукували до роботи «на одному подиху».
Писав на сухому папері. Я люблю писати «по мокрому», це дозволяє домогтись великих, часом несподіваних, живописних ефектів. Та в даному разі не було ні можливості, ні терпіння чекати, поки зволожений папір трохи висохне, щоб продовжувати роботу далі.
ПОРТРЕТИ
З юнацьких років мене приваблював образ людини. <…>
…Мої портрети середини 20-х років становлять, здається мені, досить цілісну групу. Це головним чином зображення близьких мені осіб, а також портрети, виконані на замовлення. За характером це те, що звичайно називають інтимними портретами.
<…> Я не визнаю живопису нематеріального, кольору нематеріального. Тим більше, що і глядач в матеріальності живопису, кольору справедливо бачить один з проявів правди, реалізму. Я переконаний, що коли глядач каже «як живе»,— це не завжди через поганий смак або прихильність до натуралістичної фотографічності.
<…> Портретів М.М. Фадєєвої я тоді намалював декілька. Той, про який вже йшлося,— у квітчастій хустці, пов’язаній навколо голови,— написаний олією. Хотілося, щоб соковиті фарби контрастно підкреслювали класично строгі риси обличчя. Де тепер цей портрет, не знаю. З виставки його купив італійський консул в Одесі і, мабуть, вивіз за кордон. Інший портрет М.М. Фадєєвої — в хустці, накинутій на голову й плечі,— так само виконаний олією. Але тут стримані барви (сполучення фіолетового із сріблясто-сірим) мали становити гармонію зі строгими рисами та матовою шкірою обличчя молодої жінки. В Державному музеї українського образотворчого мистецтва в Києві є ще один, незавершений портрет М.М. Фадєєвої — в українському вбранні («Українка»).
М. М. Фадєєва позувала мені для картин «Біля басейну» (є два варіанти: один виконаний олією, другий — змішаною технікою акварелі, гуаші й пастелі) та «В парку».
<…> Цикл портретів молдавських колгоспників і колгоспниць складається з кількох творів, написаних у 1936—1937 роках. Це — «Портрет молдавського колгоспника тов. Осадчого», «Портрет Декіци Фрунзе», «Портрет Наталуци Слюсар», «Молдаванка перед дзеркалом», «Молдаванка з відром», «Молдавський колгоспник. Етюд». Для «Молдаванки перед дзеркалом» позувала Декіца Фрунзе.
У Молдавію виїздили бригадами — по декілька українських Живописців, скульпторів і графіків. Нас вразила краса природи цього краю, його людей, картини їхньої праці на виноградниках та тютюнових плантаціях. Усе це я хотів передати в портретах. Звідси їх яскрава барвистість — сполучення червоних, зелених, синіх, вохристих, звідси й декоративність, яка нечасто є в моїх роботах. А втім, це стосується лише робіт, писаних олією; акварелі «Молдаванка з відром» та «Молдавський колгоспник. Етюд» вирішені тонально. Декіца й Наталуца позували в школі, де ми мешкали, а інші — на відкритому повітрі.
<…> У роки війни — в Уфі та в Москві — я, як ніколи доти, з захватом працював над портретами. Якось по-новому вдивлявся я в людей. Та вони й справді були інші.
В Уфі ми жили з липня 1941 по липень 1943 року. Першого року перебування тут написано портрет льотчика Калениченка, президента Академії наук УРСР О. О. Богомольця, скульптора Г. С. Теннера (два етюди: один — аквареллю, другий — кольоровими олівцями); наступного — віце-президента Академії наук УРСР О. В. Палладіна, академіка АН УРСР Б.С. Чернишова, українських письменників Івана Ле та Л. С. Первомайського, башкирського поета Сайфі Кудаша, архітектора В. Г. Заболотного, знатного сталевара Бєлорєцького металургійного заводу В.Т. Рябова та ін. У ці роки я намалював аквареллю декілька етюдів башкирів — робітників Бєлорєцького заводу.
Портрет льотчика Калениченка, який прибув до Уфи на лікування (точніше — етюд у двох варіантах — поколінний та погрудний) писався швидко: кожен варіант протягом двох сеансів. Я вперше малював кадрового військового, працювати було цікаво. Льотчик поривався на фронт, позував у шоломі, з яким не розлучався, та в шкіряному реглані.
Характерна річ: не тільки письменників-фронтовиків, які прибували до Уфи на короткий час, Івана Ле та Л.С. Первомайського, а й академіка Б.С. Чернишова, архітектора В.Г. Заболотного, скульптора Г.С. Теннера я малював у верхньому одязі: в шинелі, кожушку, пальті.
Опалювали тоді не дуже добре, в приміщеннях було холодно, та справа навіть не в тому: всі були немов у поході, готові йти, діяти. На обличчі Г.С. Теннера, опріч усього іншого, відбилися і горе, і недуга: він сильніше за інших переживав окупацію України, його рідної Одеси, хворів від тяжких переживань.
<…> Майже водночас, того ж 1947 року, я написав олією портрет Наталії Михайлівни Ужвій у ролі Раневської в драмі А.П. Чехова «Вишневий сад». Я пишу портрети без попередніх ескізів — одразу на полотні чи папері в попередньому рисунку знаходжу композицію, розташування постаті на площині і в просторі. Але в даному разі я зробив невеличкий попередній ескіз олією на папері. Адже завдання було важке: передати властиве видатній артистці вміння, перевтілюючись, залишатися самою собою.
<…> Роком раніше, так само на відпочинку, в Хості, я написав аквареллю портрет мого давнього друга, співучня по Академії мистецтв Георгія Костянтиновича Савицького. На жаль, він залишився незавершеним, та мені, здається, вдалося якоюсь мірою передати широкий російський характер цієї чудової людини й визначного художника.
Олексій Шовкуненко. Спогади
Тегі: графіка, живопис, українське мистецтво, Херсон, художники херсона, Шовкуненко