Живописна Україна. Українські ріки
Великі та малі, могутні та нестримні, повноводні велети та дзвінкі струмочки, бурхливі та тихі — такі українські річки. Біжать вони в усіх куточках: на заході та сході, на півночі та півдні. Часом зовсім невеликі, а іноді перетинають цілі країни, несучи свої води у море. Їх оспівували у піснях, вони ставали «персонажами» літературних та художніх творів. Та найважливіше — вони є невід’ємною частиною нашого життя, частиною українського пейзажу — заворожливого та прекрасного.
Наступає літній вечір. Полум’яне сонце сідає за горизонт, немов пірнаючи у води тихоплинної ріки. Легенький подих вітру торкається дерев в гаю, шумить у кронах, граючись, пірна у запашні літні трави на лузі, доліта до тихих вод і ніби жартома здіймає брижі… Потомлені за день косовицею хлопці розляглись у траві біля берегу, слухаючи тихий шелест вітру, що доносить з гаю пташиний щебет, наче тиху колискову, і манить поринути у дрімоту. Десь у комиші затріпотіли крила, а у небо знялись птахи.
Й не чулись юнаки як переступили ту тонку межу між реальністю і маревом сну. Міцні крила здіймали все вище у безкрає небо і несли… Над гаєм, де заливались співом солов’ї, над луком, де паслися коні, пронесли над бродом і подались далі повз рідні домівки, що біліли над водою у вечірніх сутінках, і далі на південь…
Ріка вела їх за собою, ставала повноводнішою, зливаючись з іншими. З-поміж очерету то тут, то там витікають «рукава» — то Тетерів, що біг поміж високих, порослих лісом брегів, вливається в Дніпро. Десь там, далеко за звивами ріки, лишились і його скелясті береги, і невеликі села та містечка, що виросли поміж тих скель, немов приховані від негараздів у велетенській долоні кам’яного гіганта.
Все далі несли їх міцні крила, розсікаючи повітряні потоки, відкриваючи юнакам нові горизонти. І варто було поглянути вліво, як в очі вдарило яскраве сяйво сонця, що відбилось від широкого плеса. Десна — широка, повноводна, могутня, але спокійна. Розкинулась вона поміж пологих берегів, які часто-густо перетворювала на яскраво-зелені заливні луки.
І той неквапний спокій величної ріки розтікається довкола, немов сама вода несе його. А може і дійсно так є… Далі, за горизонтом, в Десну втікає Снов, сповитий тишею і пасмами легкого сріблястого туману.

Георгій Петров. На річці Снов. Тиша. Пейзажний триптих «Легло на землю осени крыло». 1983. Папір, акварель
Змішавши води з тихою Десною, Дніпро, враз ставши більшим, розливається довкола заливами та балками, заповнює кожен низинний куточок. На мить здається що ріка збирається з силами аби рушити далі, на «штурм» високих Київських пагорбів.
Вже не одну сотню років триває те протистояння: Дніпро б’ється у кручі, намагаючись їх «скорити», затопити собою, а вони гордовито височіють над ним, мов гори, змушують шукати собі дороги понад своїм підніжжям, вихляти, утворюючи острови та заливи… А часом яриться Старий Дніпро на свого одвічного супротивника та так, що аж виходить з берегів.
Та варто Борисфенові минути Київ, як він знов притихає. Пагорби стають не такими прямовисними, і на них все частіше зеленіють сади, що так запаморочливо квітнуть щовесни, «одягаючи» схили в рожево-біле вбрання з яскраво блакитною стрічкою води, що виблискує на сонці, як намисто…
А за садами, коло самої води, ховаються в затишку за високим очеретом містки, на яких так зручно половити рибку рано вранці.
Очерет і осока тягнуться вздовж берегів, за ними розстеляються луки, що перемежаються невеличкими гаями та перелісками. А з-поміж тої зелені витікає тиха Рось. Багато вона могла б «розповісти» про минуле цих земель: як про реальну історію, так і про легендарні події. Не раз «звертались» до неї митці та письменники за натхненням — приходили, питали, дивились довкола та слухали… І багатьом вона відповідала, нашіптувала тихим плескотом хвиль давні історії, а часом відкривала таємниці минулого найдопитливішим.
Чим далі на Південь ніс свої води Дніпро, тим більш пологими ставали береги, і вже здалеку було видно, як у поміж полів та лугів протікають Псел і Сула. Біжать, звиваючись долинами, аби приєднати свої «голоси» до могутнього «хору» дніпрових вод.
З кожним новим «голосом» гучніше лунає та спільна пісня — проноситься над всім довкола і, підхоплена вітром, лине на Захід та на Схід, гучною луною летить вперед над містами і селами, вдаряється у Кримські гори на Півдні. І звідусіль відгукуються інші: переливами цимбал звучать швидкі річки Карпатських гір, а з Криму їм вторять трелями дзвіночків місцеві струмки.
Басовито гудить Південний Буг, пробиваючи собі дорогу поміж високих берегів, рокоче на кам’яних перекатах.
А зі Сходу тихим шелестом відгукується Донець, шепотом прибережних трав і посвистом вітру, що заплутався у довгих витончених вітах верб…
На крилах тої «пісні» летить Дніпро до порогів, де на нього чекає оплот козацької вольниці — Хортиця. Обидва вони пам’ятають часи, коли вони боролись: ревів порогами Славута, бився хвилями об береги Хортиці, але несхильно стояла вона на його шляху, не корилась під ударами його міці.
А потім люди звели греблі, затопили пороги, заспокоїли силу стихії. Тепер зустрічаються вони як давні друзі, згадуючи історії своєї молодості, а там, де колись неслись, розрізаючи хвилі, легкі козацькі чайки, тепер височіють громади сучасних металевих велетів.
За порогами простираються скільки сягає око безкраї степи, де, наче хвилі в морі, колишуться трави. Розливається тут Дніпро, відчуваючи свободу того простору, широкий і спокійний.
Понад водою все частіше видніються невеличкі села, а низькими берегами, ховаючись в очереті, наче діти до батька, поспішають до Славути невеличкі річечки.
Пониззя Дніпра зустрічає контрастом тихого спокою великої ріки та активністю з якою по ній то тут, то там снують баржі та кораблі, везучи людей і дари місцевої землі. І навіть дивуєшся часом, з якою вправністю вони лавірують, минаючи один одного, розходячись дніпровими рукавами та притоками.
А варто «звернути» за ними, і ти опиняєшся у царстві зелені — живому лабіринті з дерев та очерету, поміж якого наче вимощеними стежками розбігається в різні боки вода. «Гукаючи» за собою, вона, немов граючись, то показується поміж зарослів, то грайливо ховається в них, змушуючи шукати себе.
Коли ж нарешті «гра у хованки» завершується, перед тобою постає широченний розлив Дніпровського лиману, де часом і протилежний берег побачити важко. Від таких просторів перехоплює подих, а на душі одночасно і радісно, і сумно. Дніпрова дорога тут завершується — перед ним могутнє Чорне море. Та то вже інші, набагато глибші та більш непередбачувані води, і зовсім інша історія…
Пташина зграя з гомоном сіла на води лиману, а десь далеко на півночі юнаків розбудили перші краплі теплого літнього дощу, що знову наповнить водами Дніпро, і історія повториться, та вже для когось іншого…
Анна Фурса, наукова співробітниця
Tags: Євгенія Овсяннікова, Іван Беліч, Іван Ботько, Іван Христич, акварель, Анатолій Биков, Антонін Фоминцев, Асхат Сафаргалін, Віктор Трапенок, Валентин Бунов, Валентин Якубич, Василь Гурін, Владлен Ваганов, Володимир Кіркевич, Володимир Кобець, Галина Виноградова, Георгій Курнаков, Георгій Петров, Герман Рижков, графіка, Данило Безуглий, Данило Дзевановський, живопис, Живописна Україна, Золтан Шолтес, Карпо Трохименко, Лазар Штирмер, Микола Глущенко, Олексій Аполлонов, Олексій Кантеміров, Онуфрій Бізюков, пейзаж, Самуїл Невельштейн, Сергій Єржиковський, українське мистецтво, Фелікс Кідер, художники херсона, Шовкуненко