Живописна Україна. Українські ріки

Великі та малі, могутні та нестримні, повноводні велети та дзвінкі струмочки, бурхливі та тихі — такі українські річки. Біжать вони в усіх куточках: на заході та сході, на півночі та півдні. Часом зовсім невеликі, а іноді перетинають цілі країни, несучи свої води у море. Їх оспівували у піснях, вони ставали «персонажами» літературних та художніх творів. Та найважливіше — вони є невід’ємною частиною нашого життя, частиною українського пейзажу — заворожливого та прекрасного.

Наступає літній вечір. Полум’яне сонце сідає за горизонт, немов пірнаючи у води тихоплинної ріки. Легенький подих вітру торкається дерев в гаю, шумить у кронах, граючись, пірна у запашні літні трави на лузі, доліта до тихих вод і ніби жартома здіймає брижі… Потомлені за день косовицею хлопці розляглись у траві біля берегу, слухаючи тихий шелест вітру, що доносить з гаю пташиний щебет, наче тиху колискову, і манить поринути у дрімоту. Десь у комиші затріпотіли крила, а у небо знялись птахи.

Й не чулись юнаки як переступили ту тонку межу між реальністю і маревом сну. Міцні крила здіймали все вище у безкрає небо і несли… Над гаєм, де заливались співом солов’ї, над луком, де паслися коні, пронесли над бродом і подались далі повз рідні домівки, що біліли над водою у вечірніх сутінках, і далі на південь…

Ріка вела їх за собою, ставала повноводнішою, зливаючись з іншими. З-поміж очерету то тут, то там витікають «рукава» — то Тетерів, що біг поміж високих, порослих лісом брегів, вливається в Дніпро. Десь там, далеко за звивами ріки, лишились і його скелясті береги, і невеликі села та містечка, що виросли поміж тих скель, немов приховані від негараздів у велетенській долоні кам’яного гіганта.

Все далі несли їх міцні крила, розсікаючи повітряні потоки, відкриваючи юнакам нові горизонти. І варто було поглянути вліво, як в очі вдарило яскраве сяйво сонця, що відбилось від широкого плеса. Десна — широка, повноводна, могутня, але спокійна. Розкинулась вона поміж пологих берегів, які часто-густо перетворювала на яскраво-зелені заливні луки.

І той неквапний спокій величної ріки розтікається довкола, немов сама вода несе його. А може і дійсно так є… Далі, за горизонтом, в Десну втікає Снов, сповитий тишею і пасмами легкого сріблястого туману.

Змішавши води з тихою Десною, Дніпро, враз ставши більшим, розливається довкола заливами та балками, заповнює кожен низинний куточок. На мить здається що ріка збирається з силами аби рушити далі, на «штурм» високих Київських пагорбів.

Вже не одну сотню років триває те протистояння: Дніпро б’ється у кручі, намагаючись їх «скорити», затопити собою, а вони гордовито височіють над ним, мов гори, змушують шукати собі дороги понад своїм підніжжям, вихляти, утворюючи острови та заливи… А часом яриться Старий Дніпро на свого одвічного супротивника та так, що аж виходить з берегів.

Та варто Борисфенові минути Київ, як він знов притихає. Пагорби стають не такими прямовисними, і на них все частіше зеленіють сади, що так запаморочливо квітнуть щовесни, «одягаючи» схили в рожево-біле вбрання з яскраво блакитною стрічкою води, що виблискує на сонці, як намисто…

А за садами, коло самої води, ховаються в затишку за високим очеретом містки, на яких так зручно половити рибку рано вранці.

Очерет і осока тягнуться вздовж берегів, за ними розстеляються луки, що перемежаються невеличкими гаями та перелісками. А з-поміж тої зелені витікає тиха Рось. Багато вона могла б «розповісти» про минуле цих земель: як про реальну історію, так і про легендарні події. Не раз «звертались» до неї митці та письменники за натхненням — приходили, питали, дивились довкола та слухали… І багатьом вона відповідала, нашіптувала тихим плескотом хвиль давні історії, а часом відкривала таємниці минулого найдопитливішим.

Чим далі на Південь ніс свої води Дніпро, тим більш пологими ставали береги, і вже здалеку було видно, як у поміж полів та лугів протікають Псел і Сула. Біжать, звиваючись долинами, аби приєднати свої «голоси» до могутнього «хору» дніпрових вод.

З кожним новим «голосом» гучніше лунає та спільна пісня — проноситься над всім довкола і, підхоплена вітром, лине на Захід та на Схід, гучною луною летить вперед над містами і селами, вдаряється у Кримські гори на Півдні. І звідусіль відгукуються інші: переливами цимбал звучать швидкі річки Карпатських гір, а з Криму їм вторять трелями дзвіночків місцеві струмки.

Басовито гудить Південний Буг, пробиваючи собі дорогу поміж високих берегів, рокоче на кам’яних перекатах.

А зі Сходу тихим шелестом відгукується Донець, шепотом прибережних трав і посвистом вітру, що заплутався у довгих витончених вітах верб…

На крилах тої «пісні» летить Дніпро до порогів, де на нього чекає оплот козацької вольниці — Хортиця. Обидва вони пам’ятають часи, коли вони боролись: ревів порогами Славута, бився хвилями об береги Хортиці, але несхильно стояла вона на його шляху, не корилась під ударами його міці.

А потім люди звели греблі, затопили пороги, заспокоїли силу стихії. Тепер зустрічаються вони як давні друзі, згадуючи історії своєї молодості, а там, де колись неслись, розрізаючи хвилі, легкі козацькі чайки, тепер височіють громади сучасних металевих велетів.

За порогами простираються скільки сягає око безкраї степи, де, наче хвилі в морі, колишуться трави. Розливається тут Дніпро, відчуваючи свободу того простору, широкий і спокійний.

Понад водою все частіше видніються невеличкі села, а низькими берегами, ховаючись в очереті, наче діти до батька, поспішають до Славути невеличкі річечки.

Пониззя Дніпра зустрічає контрастом тихого спокою великої ріки та активністю з якою по ній то тут, то там снують баржі та кораблі, везучи людей і дари місцевої землі. І навіть дивуєшся часом, з якою вправністю вони лавірують, минаючи один одного, розходячись дніпровими рукавами та притоками.

А варто «звернути» за ними, і ти опиняєшся у царстві зелені — живому лабіринті з дерев та очерету, поміж якого наче вимощеними стежками розбігається в різні боки вода. «Гукаючи» за собою, вона, немов граючись, то показується поміж зарослів, то грайливо ховається в них, змушуючи шукати себе.

Коли ж нарешті «гра у хованки» завершується, перед тобою постає широченний розлив Дніпровського лиману, де часом і протилежний берег побачити важко. Від таких просторів перехоплює подих, а на душі одночасно і радісно, і сумно. Дніпрова дорога тут завершується — перед ним могутнє Чорне море. Та то вже інші, набагато глибші та більш непередбачувані води, і зовсім інша історія…

Пташина зграя з гомоном сіла на води лиману, а десь далеко на півночі юнаків розбудили перші краплі теплого літнього дощу, що знову наповнить водами Дніпро, і історія повториться, та вже для когось іншого…

Анна Фурса, наукова співробітниця