Майстриня гобелену, живописець, графік, поетеса Марія Несторівна Шнайдер-Сенюк вплела чарівну квітку свого таланту у багатий різнокольоровими барвами вінок сучасного декоративно-ужиткового мистецтва України, заклала підвалини для формування цілої плеяди майстрів з художнього текстилю на Херсонщині.

Марія Шнайдер-Сенюк на відкритті персональної виставки «Барви Української землі» в Херсонському художньому музеї, 2017

Марія Шнайдер-Сенюк народилася на Волині в селі Коблин Млинівського району Рівненської області у 1936 р. Навчалася у Львівському державному училищі декоративно-прикладного мистецтва, вивчаючи глибини народного ремества ткацтва західних земель, витоки українського мистецтва. Перші професійні навички закріплювала на Вінниччині, у Клембівці, де опинилася відразу після закінчення училища. Тут, працюючи на фабриці народних промислів «Жіноча праця», відкривала для себе секрети килимарства, «вертикального ткацтва» квіткових орнаментів Центральної України.

Марія Шнайдер-Сенюк. Озеро з триптиху «Тиша Дніпровських плавнів»

Долею судилося Марії Шнайдер у 1965 р. переїхати на Південь, до Херсона, тут вона виховувала двох талановитих синів, теж художників, разом з чоловіком, майстром з художнього текстилю, Борисом Шнайдером, який працював на славетному південному гіганті – Херсонському бавовняному комбінаті.

Херсонщина надихнула майстриню на створення нових за тематикою гобеленів. Розмаїті квіткові візерунки, традиційні українські вазони її клембівських гобеленів змінилися ніжними рослинами дніпрових заплав, красою затишних куточків степових краєвидів. Херсонщина відкрила зрілий фігуративний період її творчості, світ людини праці, буднів українського села. Земля України – така різноманітна на півночі і сході, півдні і заході – ось головний лейтмотив її творчості.

Її великими монументальними роботами стали гобелени для інтер’єрів кафе «Перлина степу» у Києві, Будинку культури у Кривому Розі, бібліотеки для юнацтва та літературного музею ім. Б. Лавреньова у Херсоні, тощо.

Марія Шнайдер-Сенюк. Поетам України, гобелен. 1989

Образ рідної землі вона натхненно оспівувала як художник і як поет. Можливо, тому народився її символіко-алегорійний гобелен «Поетам України» (1989), з колекції Херсонського обласного художнього музею ім. О.О. Шовкуненка. Цей твір, один з найкращих у творчому доробку Марії Шнайдер-Сенюк, присвячений борцям за ліру правди та щирого слова. Варто відзначити також музейний триптих «Тиша Дніпровських плавнів», де художниця оспівує незрівняну красу дельти Дніпра, затишну тишу живописних херсонських плавунів.

Марія Шнайдер-Сенюк. Тиша Дніпровських плавнів, триптих

Живопис Марії Шнайдер-Сенюк особливий, він є невід’ємною частиною ручного ткацтва, його внутрішнім наповненням. І навіть створюючи самостійні станкові твори, художниця тяжіє до узагальнено-декоративної манери, що нагадує гобелен за образно-художнім ладом, логікою художнього вирішення.

Марія Шнайдер-Сенюк. Косарі

Цікавою знахідкою художниці є твір «Червоними і чорними нитками». Він нагадує абстрактний живопис, який складається з орнаментів українських вишивок на розстелених у ряд українських сорочках.

Марія Шнайдер-Сенюк. Червоними і чорними нитками

В картинах Марії Шнайдер як і в гобеленах, квітнуть весняні сади, ніжними пастельними тонами різнотрав’я вбирається могутній хвилястий степ, яскравими кольорами веселки вони розфарбовують навколишній світ і серця людей.

Марія Шнайдер-Сенюк. Філософ

Графічні твори мисткині, виконані аквареллю та пастеллю, є більш стриманими за кольоровим рішенням, образним ладом. Вони привертають увагу міфічністю образів, як наприклад, «Пророк», «Філософ». Народившись під час роздумів над сенсом буття, пошуками істини, вони відзначаються споглядальним настроєм. Книга, джерело, промені світла в цих творах є атрибутами духовного життя, гармонії з оточуючим чарівним світом, до якого запрошує нас автор.

Владислава Дяченко, мистецтвознавиця

Косів – найбільший центр керамічного виробництва на Гуцульщині, де мистецтво гончарства, зберігаючи традиції й стиль старовинних майстрів, переходило від покоління до покоління як спадщина. Завдяки своїй образній мові, трактування форм виробів та їхньому декоруванню, притаманному лише даному регіону, косівська мальована кераміка є відображенням душі Гуцульщини та її етносу.  Свою назву отримала від місця її створення – міста Косова на Івано-Франківщині, околиці якого багаті на глину. Гончарство тут було одним із основних ремесел, що дозволило місцевим майстрам розвити свій унікальний стиль.

Галина Волощук. Ваза. Стефанія Волощук. Глечик.

Для кераміки Косова характерні усталені традиції технологій виробництва, насамперед це підглазурний розпис із дворазовим випалюванням. Техніки оздоблення гуцульської кераміки – «ритування» або «гравірування» є унікальними. Народними майстрами застосовується широкий спектр геометричних і рослинних мотивів, а також сюжетні розписи, що відображають живу природу та навколишній світ. Гончарі та художники славетного регіону виготовляли й розписували найрізноманітніші предмети: посуд, свічники, облицювальну плитку, фігурки людей і тварин тощо. Кольорами косівської кераміки є жовтий (сонце), зелений (жива природа), коричневий (земля), іноді синій (небо), що ефектно виділяються на жовтому або білому тлі, злегка з ним контрастуючи. Школа косовської кераміки виникла й розвивалася завдяки таким майстрам як Петро, Михайло та Йосип Баранюки, Павлина Цвілик, Гнат Кощук, Михайло Білецький, Надія Вербівська, Ганна Рощиб’юк, Стефанія Волощук (1928-1985) та Галина Волощук. (1931 р.н.).

Стефанія Волощук. Графін

Майстриня художньої кераміки Стефанія Михайлівна Волощук народилась в м. Косів. Гончарству навчалася у батьків, відомих майстрів Ганни та Михайла Рощиб’юків. Працювала на Косівській фабриці художніх виробів, а також у Художньо-виробничих майстернях Художнього фонду УРСР. Разом з чоловіком створювала вироби, декоровані у техніці ритування (на побілкованій поверхні виробу шилом або цвяхом продряпують неглибокий контурний малюнок, який після випалу дає ще один колір — цеглястий). Її орнаментальні композиції складаються з двох ярусів рослинних мотивів, доповнених геометричними елементами. Учасниця міжнародних художніх виставок.

Галина Волощук – дочка відомого косівського майстра Казимира Волощука. На жаль, факти з її біографії практично невідомі. Всі вироби майстриня виготовляла мальованими і полив’яними. Для оздоблення використовувала переважно жовте, зрідка — коричневе тло. Форми її виробів – народні, часто доповнені виразними пружками. Вишуканості виробам Галини Волощук надає багатий орнамент, який лягає на всю їхню поверхню.

У 2014 р. косівську кераміку номінували до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

Наталя Кольцова,
завідуюча науково-експозіційного відділу

Представник Закарпатської школи живопису, народний художник України Андрій Андрійович Коцка (1911-1987) народився в Ужгороді у сім’ї робітника. Шукаючи свій шлях у житті, Андрій Андрійович вступає до Ужгородської вчительської семінарії, де навчається з 1927 по 1931 рік. Саме там на нього чекало доленосне знайомство з його першим, і мабуть, найголовнішим вчителем малювання — Адальбертом Ерделі. Помітивши талант юного Коцки, Ерделі запрошує його відвідувати Ужгородську художню школу. Там розкривається його талант до образотворчого мистецтва, там він поступово починає вливатися у мистецьке життя, там знаходить собі друзів і колег-однодумців з числа учнів школи. Та пройде ще майже десять років перш ніж Андрій Андрійович зможе присвятити себе виключно мистецтву…

Народний художник України Андрій Андрійович Коцка

Отримавши диплом народного вчителя, у 1931 році Коцка покидає рідний Ужгород та відправляється вчителювати до гірських сіл у Карпатах. Враження, яке справило на молодого вчителя місце його першого призначення, село Тихий, було дещо гнітючим. Після вируючого життя у місті Андрій Андрійович опиняється у невеличкому, майже відірваному від світу, верховинському селі високо у горах, поринає в усі тяготи сільського життя. Але за всіма складнощами життя в селі він все ж розкриває для себе довколишню красу гірської природи та чарівні образи людей, що живуть у гармонії з нею.

Поза своєю вчительською працею Коцка також встигає активно займатися живописом та брати участь у мистецькому житті Закарпаття. Так у 1933 році він стає членом Товариства діячів образотворчого мистецтва Підкарпатської Русі. У тому ж році організовує першу виставку разом з А.Борецьким. А за участь у Всеугорській виставці 1939 року приносить Андрію Андрійовичу стипендію на навчання у Римській академії мистецтв у класі Ф.Ферраці (1940-1942). Після ІІ Світової війни Коцка повертається до Ужгороду і 1946 року стає одним із засновників Закарпатського відділення спілки художників.

За цей час (1930–40-ві роки) Коцка активно працює як художник, його живопис швидко набуває зрілої сили, формується притаманна йому стилістика, що тяжіє до експресіонізму. В його творах завжди присутня певна декоративність та образність світобачення, зображення постатей і розмежування планів дещо узагальнено. Та все це у поєднанні з чітким гармонійно підібраним колоритом, створює логічно зважені цілісні композиції. Тематика періоду 30–40-х років — це багатофігурні композиції, з представленими у них верховинськими типажами, та гірські панорами, в яких епічність краєвидів поєднано з ліричною камерністю та поетичним баченням природи.

У 50–60-х роках на перший план у творчості Коцки виходить портретний жанр. В цей час Андрій Андрійович створює свої знамениті серії портретів, здебільшого жіночих. Досить часто у своїх портретах художник вдається до рішучих узагальнень, прагнучи створити ідеальний образ представника Закарпаття, виявити типові для цього регіону національні риси.

Андрій Коцка. Старий гуцул

Проілюструвати цю тенденцію можна на прикладі двох робіт, що належать до колекції нашого музею, «Старий гуцул» та «Дід з онуками». У цих роботах представлено типові образи гуцульських чоловіків. Постаті зображено узагальнено, конкретні риси облич ніби «розмиваються». Натомість ми бачимо збірний образ горянина — сильного та впевненого володаря гір. На абстрактному світлому фоні (що відтворює засніжений пейзаж) контрастно виділяється традиційне гуцульське вбрання, у якому зображено чоловіків. Саме ці костюми можна вважати тим елементом, що об’єднує представлених персонажів і водночас стає символом зв’язку поколінь, зв’язку людини з природою.

Андрій Коцка. Дід з оуками

Пізніше цей пошук «ідеальних образів» та символів, що пов’язували б минуле і сьогодення, вилився у створену в 60-70-х роках серію робіт, пов’язаних з дерев’яною архітектурою Закарпаття. Андрію Андрійовичу вдалося досить точно передати своєрідну поетичність цих пам’яток та їх нерозривний зв’язок з оточуючою природою.

У 1987 році художника не стало, та він залишив по собі яскравий світ художніх образів, що сповнені його любов’ю до рідного краю.

Анна Фурса, наукова співробітниця

Ймовірно, що жінки у творчості Олексія Олексійовича Шовкуненка зіграли вирішальну роль. Це були його дві дружини, а також друзі-мистецтвознавиці, акторки, балерини тощо.

Олексій Шовкуненко. Портрет М.М. Фадєєвої. 1920

Серед кращих творів Олексія Шовкуненка в колекції музею зберігається поясний портрет Марини Фадєєвої, першої дружини художника, у техніці пастелі. Фадєєва зображена в яскравому, трохи екзотичному, наче циганському вбранні. У неї чорне декольтоване плаття і заквітчана червоно-синя хустка, що накинута на плечі. На грудях – блідо-жовте намисто. Виразність привабливих жіночих рис і строкатого одягу відтіняє контрастне темно-зелене тло.

Подейкують, що Марина була артисткою, вірогідно, непрофесійною. Портрет був створений автором у Херсоні у 1920 р., і хоча його володіння технікою пастелі в цей час не можна назвати бездоганним, цей образ викликає неабиякий інтерес.

Олексій Шовкуненко. Молодиця. 1938

У спадщині митця 30-х років – картини «Молодиця», «За шиттям» (1936), де втілений образ Олександри Василівни Шовкуненко, яка зберігала пам’ять про чоловіка все життя після його смерті. Саме вона подарувала музею 60 робіт, що стало поштовхом для присвоєння імені Шовкуненка. Сповнена сил, фізичної здорової краси,Олександра Шовкуненко позує в національному костюмі або зайнятою домашньою роботою. Вона стала для художника зразком типової української жінки, задушевної, темпераментної.

Олексій Шовкуненко. За шиттям. 1940

Олексій Шовкуненко. Портрет молдаванки біля дзеркала. 1936.

Олексій Шовкуненко. Портрет Н.М. Ужвій в ролі Л.А. Раневської. 1947.

До цього періоду відноситься також образ «Молдаванки перед дзеркалом», яку Шовкуненко писав з передової радянської колгоспниці Декіци Фрунзе.

Мистецтво 1940-х репрезентоване в колекції чудовим портретом відомої української акторки театру і кіно, зірки українського радянського телеекрану Наталії Ужвій в образі Раневської (за п’єсою А. П. Чехова «Вишневий сад»), для якої художник знаходить особливі прийоми виразності, застосовує вишукану палітру, передає складний емоційний стан своєї моделі, що позує після відпрацьованої вистави.

Серед відомих моделей Шовкуненка і визначна балерина Скорульська, мистецтвознавець Лада Міляєва, яка входила до кола близьких художнику людей. Їхні образи також зберігаються в Херсонському художньому музеї.

Всі ці портрети свідчать про те, з якою повагою та сердечністю художник ставився до жінки, відображаючи в своїй творчості, перш за все, її душевну природу, жіночість та ті особисті риси, які допомагають жінці бути незрівнянною, коханою і привабливою у будь-якому віці.

Владислава Дяченко, мистецтвознавиця

Вишиванка — поема життя,
Закодована вічність в узорах.
Їй ніколи нема забуття:
Геній Роду не стерти на порох!

Надія Красоткіна

Олександра Бельська. Блуза жіноча. ХХ ст. Штапельне полотно, муліне, вишивка низзю.

Історія української вишивки сягає корінням у глибину століть. Дані археологічних розкопок, свідоцтва мандрівників підтверджують, що вишивання як мистецтво існує в Україні з незапам’ятних часів. Вишивка – один з найулюбленіших і найпоширеніших різновидів народної творчості. У виробах українських майстринь захоплює піднесений світ краси і фантазії, поетичне осмислення життя, світ натхненних образів, пов’язаних з міфологією, традиціями та уявленнями наших предків. Із покоління в покоління жінки передавали як спадщину найяскравіші зразки орнаменту та таємниці своєї техніки.

Відкриття виставки «Мамайчуки», 2016

Вироби майстринь із різних регіонів України завжди відрізняються один від одного колористичною гамою композицій та видами швів, котрих налічується близько ста і які характерні тільки для певних етнографічних районів: Полтавщини, Полісся, Київщини, Закарпаття. В нашій країні вишивкою прикрашають рушники, фіранки, жіночий і чоловічий одяг. Особливою любов’ю майстринь користуються вишиванки і рушники, в яких втілено численні народні вигадки і фантазії. Здавалося б, такі прості предмети нашого побуту є вагомою частиною скарбниці колективного генію українських митців.

Олександра Бельська. Сорочка чоловіча

В колекції музею представлені старовинні та сучасні рушники, серветки, предмети національного одягу, розшиті купони, шалі та хустки. Серед них – виконана в традиціях Західної України вишиванка відомої української майстрині Олександри Іванівни Бельської (1889-1971), яка народилася, здобула художню освіту та мешкала все своє життя в Києві. У неї, як і у кожній майстрині, було безліч «таємниць», пов’язаних з технікою вишивання і добором ниток. Вишивальниця досконало володіла «мовою» орнаментального письма, відчувала енергетику кольорів, поєднувала їх зі своїми почуттями і помислами.

Неможливо уявити традиційну українську хату без рушника. Він грає важливу роль в побуті та обрядах українського народу. В сьогоденні, коли за повсякденними клопотами не приділяється належної уваги народним традиціям, ми все одно час від часу обов’язково згадуємо про рушник. Обійтися без нього неможливо якщо очікуються значні події в сімейному житті: весілля, хрестини, новосілля, православні свята тощо.

Окрасою музейного зібрання є старовинні рушники (друга половина ХІХ ст.), виконані невідомим майстром у класичних червоно-чорних кольорах. Дещо наївні, вони підкорюють своєю щирою безпосередністю, своєрідною народною естетикою, вмілим «обробленням поля» рушника і знанням народних традицій.

Майстриня Ганна Гладченко

Кілька років тому в музеї експонувалася персональна виставка відомої херсонської мисткині Ганни Гладченко, яка у числі провідних українських майстрів художньої вишивки брала участь в акції по виготовленню вишитої карти України. Майстриня працювала над створенням одного з найбільш складних орнаментних малюнків – кримсько-татарського «Дерева життя». Після завершення експонування вишивальниця подарувала музею кілька своїх робіт, за що ми, як завжди, дуже вдячні.

Наталя Кольцова,
завідуюча науково-експозіційного відділу