Представник Закарпатської школи живопису, народний художник України Андрій Андрійович Коцка (1911-1987) народився в Ужгороді у сім’ї робітника. Шукаючи свій шлях у житті, Андрій Андрійович вступає до Ужгородської вчительської семінарії, де навчається з 1927 по 1931 рік. Саме там на нього чекало доленосне знайомство з його першим, і мабуть, найголовнішим вчителем малювання — Адальбертом Ерделі. Помітивши талант юного Коцки, Ерделі запрошує його відвідувати Ужгородську художню школу. Там розкривається його талант до образотворчого мистецтва, там він поступово починає вливатися у мистецьке життя, там знаходить собі друзів і колег-однодумців з числа учнів школи. Та пройде ще майже десять років перш ніж Андрій Андрійович зможе присвятити себе виключно мистецтву…

Народний художник України Андрій Андрійович Коцка

Отримавши диплом народного вчителя, у 1931 році Коцка покидає рідний Ужгород та відправляється вчителювати до гірських сіл у Карпатах. Враження, яке справило на молодого вчителя місце його першого призначення, село Тихий, було дещо гнітючим. Після вируючого життя у місті Андрій Андрійович опиняється у невеличкому, майже відірваному від світу, верховинському селі високо у горах, поринає в усі тяготи сільського життя. Але за всіма складнощами життя в селі він все ж розкриває для себе довколишню красу гірської природи та чарівні образи людей, що живуть у гармонії з нею.

Поза своєю вчительською працею Коцка також встигає активно займатися живописом та брати участь у мистецькому житті Закарпаття. Так у 1933 році він стає членом Товариства діячів образотворчого мистецтва Підкарпатської Русі. У тому ж році організовує першу виставку разом з А.Борецьким. А за участь у Всеугорській виставці 1939 року приносить Андрію Андрійовичу стипендію на навчання у Римській академії мистецтв у класі Ф.Ферраці (1940-1942). Після ІІ Світової війни Коцка повертається до Ужгороду і 1946 року стає одним із засновників Закарпатського відділення спілки художників.

За цей час (1930–40-ві роки) Коцка активно працює як художник, його живопис швидко набуває зрілої сили, формується притаманна йому стилістика, що тяжіє до експресіонізму. В його творах завжди присутня певна декоративність та образність світобачення, зображення постатей і розмежування планів дещо узагальнено. Та все це у поєднанні з чітким гармонійно підібраним колоритом, створює логічно зважені цілісні композиції. Тематика періоду 30–40-х років — це багатофігурні композиції, з представленими у них верховинськими типажами, та гірські панорами, в яких епічність краєвидів поєднано з ліричною камерністю та поетичним баченням природи.

У 50–60-х роках на перший план у творчості Коцки виходить портретний жанр. В цей час Андрій Андрійович створює свої знамениті серії портретів, здебільшого жіночих. Досить часто у своїх портретах художник вдається до рішучих узагальнень, прагнучи створити ідеальний образ представника Закарпаття, виявити типові для цього регіону національні риси.

Андрій Коцка. Старий гуцул

Проілюструвати цю тенденцію можна на прикладі двох робіт, що належать до колекції нашого музею, «Старий гуцул» та «Дід з онуками». У цих роботах представлено типові образи гуцульських чоловіків. Постаті зображено узагальнено, конкретні риси облич ніби «розмиваються». Натомість ми бачимо збірний образ горянина — сильного та впевненого володаря гір. На абстрактному світлому фоні (що відтворює засніжений пейзаж) контрастно виділяється традиційне гуцульське вбрання, у якому зображено чоловіків. Саме ці костюми можна вважати тим елементом, що об’єднує представлених персонажів і водночас стає символом зв’язку поколінь, зв’язку людини з природою.

Андрій Коцка. Дід з оуками

Пізніше цей пошук «ідеальних образів» та символів, що пов’язували б минуле і сьогодення, вилився у створену в 60-70-х роках серію робіт, пов’язаних з дерев’яною архітектурою Закарпаття. Андрію Андрійовичу вдалося досить точно передати своєрідну поетичність цих пам’яток та їх нерозривний зв’язок з оточуючою природою.

У 1987 році художника не стало, та він залишив по собі яскравий світ художніх образів, що сповнені його любов’ю до рідного краю.

Анна Фурса, наукова співробітниця

Ймовірно, що жінки у творчості Олексія Олексійовича Шовкуненка зіграли вирішальну роль. Це були його дві дружини, а також друзі-мистецтвознавиці, акторки, балерини тощо.

Олексій Шовкуненко. Портрет М.М. Фадєєвої. 1920

Серед кращих творів Олексія Шовкуненка в колекції музею зберігається поясний портрет Марини Фадєєвої, першої дружини художника, у техніці пастелі. Фадєєва зображена в яскравому, трохи екзотичному, наче циганському вбранні. У неї чорне декольтоване плаття і заквітчана червоно-синя хустка, що накинута на плечі. На грудях – блідо-жовте намисто. Виразність привабливих жіночих рис і строкатого одягу відтіняє контрастне темно-зелене тло.

Подейкують, що Марина була артисткою, вірогідно, непрофесійною. Портрет був створений автором у Херсоні у 1920 р., і хоча його володіння технікою пастелі в цей час не можна назвати бездоганним, цей образ викликає неабиякий інтерес.

Олексій Шовкуненко. Молодиця. 1938

У спадщині митця 30-х років – картини «Молодиця», «За шиттям» (1936), де втілений образ Олександри Василівни Шовкуненко, яка зберігала пам’ять про чоловіка все життя після його смерті. Саме вона подарувала музею 60 робіт, що стало поштовхом для присвоєння імені Шовкуненка. Сповнена сил, фізичної здорової краси,Олександра Шовкуненко позує в національному костюмі або зайнятою домашньою роботою. Вона стала для художника зразком типової української жінки, задушевної, темпераментної.

Олексій Шовкуненко. За шиттям. 1940

Олексій Шовкуненко. Портрет молдаванки біля дзеркала. 1936.

Олексій Шовкуненко. Портрет Н.М. Ужвій в ролі Л.А. Раневської. 1947.

До цього періоду відноситься також образ «Молдаванки перед дзеркалом», яку Шовкуненко писав з передової радянської колгоспниці Декіци Фрунзе.

Мистецтво 1940-х репрезентоване в колекції чудовим портретом відомої української акторки театру і кіно, зірки українського радянського телеекрану Наталії Ужвій в образі Раневської (за п’єсою А. П. Чехова «Вишневий сад»), для якої художник знаходить особливі прийоми виразності, застосовує вишукану палітру, передає складний емоційний стан своєї моделі, що позує після відпрацьованої вистави.

Серед відомих моделей Шовкуненка і визначна балерина Скорульська, мистецтвознавець Лада Міляєва, яка входила до кола близьких художнику людей. Їхні образи також зберігаються в Херсонському художньому музеї.

Всі ці портрети свідчать про те, з якою повагою та сердечністю художник ставився до жінки, відображаючи в своїй творчості, перш за все, її душевну природу, жіночість та ті особисті риси, які допомагають жінці бути незрівнянною, коханою і привабливою у будь-якому віці.

Владислава Дяченко, мистецтвознавиця

Вишиванка — поема життя,
Закодована вічність в узорах.
Їй ніколи нема забуття:
Геній Роду не стерти на порох!

Надія Красоткіна

Олександра Бельська. Блуза жіноча. ХХ ст. Штапельне полотно, муліне, вишивка низзю.

Історія української вишивки сягає корінням у глибину століть. Дані археологічних розкопок, свідоцтва мандрівників підтверджують, що вишивання як мистецтво існує в Україні з незапам’ятних часів. Вишивка – один з найулюбленіших і найпоширеніших різновидів народної творчості. У виробах українських майстринь захоплює піднесений світ краси і фантазії, поетичне осмислення життя, світ натхненних образів, пов’язаних з міфологією, традиціями та уявленнями наших предків. Із покоління в покоління жінки передавали як спадщину найяскравіші зразки орнаменту та таємниці своєї техніки.

Відкриття виставки «Мамайчуки», 2016

Вироби майстринь із різних регіонів України завжди відрізняються один від одного колористичною гамою композицій та видами швів, котрих налічується близько ста і які характерні тільки для певних етнографічних районів: Полтавщини, Полісся, Київщини, Закарпаття. В нашій країні вишивкою прикрашають рушники, фіранки, жіночий і чоловічий одяг. Особливою любов’ю майстринь користуються вишиванки і рушники, в яких втілено численні народні вигадки і фантазії. Здавалося б, такі прості предмети нашого побуту є вагомою частиною скарбниці колективного генію українських митців.

Олександра Бельська. Сорочка чоловіча

В колекції музею представлені старовинні та сучасні рушники, серветки, предмети національного одягу, розшиті купони, шалі та хустки. Серед них – виконана в традиціях Західної України вишиванка відомої української майстрині Олександри Іванівни Бельської (1889-1971), яка народилася, здобула художню освіту та мешкала все своє життя в Києві. У неї, як і у кожній майстрині, було безліч «таємниць», пов’язаних з технікою вишивання і добором ниток. Вишивальниця досконало володіла «мовою» орнаментального письма, відчувала енергетику кольорів, поєднувала їх зі своїми почуттями і помислами.

Неможливо уявити традиційну українську хату без рушника. Він грає важливу роль в побуті та обрядах українського народу. В сьогоденні, коли за повсякденними клопотами не приділяється належної уваги народним традиціям, ми все одно час від часу обов’язково згадуємо про рушник. Обійтися без нього неможливо якщо очікуються значні події в сімейному житті: весілля, хрестини, новосілля, православні свята тощо.

Окрасою музейного зібрання є старовинні рушники (друга половина ХІХ ст.), виконані невідомим майстром у класичних червоно-чорних кольорах. Дещо наївні, вони підкорюють своєю щирою безпосередністю, своєрідною народною естетикою, вмілим «обробленням поля» рушника і знанням народних традицій.

Майстриня Ганна Гладченко

Кілька років тому в музеї експонувалася персональна виставка відомої херсонської мисткині Ганни Гладченко, яка у числі провідних українських майстрів художньої вишивки брала участь в акції по виготовленню вишитої карти України. Майстриня працювала над створенням одного з найбільш складних орнаментних малюнків – кримсько-татарського «Дерева життя». Після завершення експонування вишивальниця подарувала музею кілька своїх робіт, за що ми, як завжди, дуже вдячні.

Наталя Кольцова,
завідуюча науково-експозіційного відділу

Лев Феліксович Лагоріо (1827-1905), генуезець за походженням, нащадок старовинного роду сицилійських аристократів, народився у Феодосії в родині неаполітанського віце-консула. Зачарований морськими пейзажами, хлопчик годинами міг дивитися на хвилі, скелі, кораблі. Десятирічним він вже пристойно малював морські види і судна, руїни і гори. В одинадцять знайшов собі кумира — знайомство у 1838 році юного Лагоріо з Іваном Айвазовським виявилось доленосним. Видатний мариніст допомагав молодим талантам-початківцям і надавав свою майстерню всім, хто виявляв схильність до мистецтва. Він зіграв у долі свого першого учня важливу роль наставника, що багато в чому визначило тематику і образний лад полотен Лагоріо. З усіх численних жанрів живопису Лагоріо обрав мариністику і залишився їй вірним на все життя. Однак, на відміну від Айвазовського, який створював свої шедеври по пам’яті, Лагоріо писав картини по ретельних етюдах з натури.

У 1843 р. шістнадцятирічний Лагоріо був зарахований до Академії мистецтв у клас професора пейзажного живопису Максима Воробйова, з якого вийшов і Айвазовський. Одночасно Лагоріо займався в класі батального живопису у професора Зауервейда. Але юнака особливо захоплювало зображення моря, він навіть заради вдосконалення своєї майстерності, для вивчення військового корабля здійснив подорож на фрегаті «Грозящий», а рік по тому на власному човні для написання етюдів плавав по Фінській затоці. Уже в академічні роки склалася оригінальна манера художника, яку відрізняє спокійне співзвуччя коричнево-золотистих і сіро-синіх тонів, ясно організована композиція, м’який, тонкошаровий живопис, вміла передача світлоповітряного середовища.

У 1850 р Лагоріо закінчив Академію мистецтв з великою золотою медаллю і званням класного художника I ступеню, що давало право на пенсіонерську поїздку за кордон. Але спочатку він був відправлений на Кавказ «для написания тамошних видов». А потім таки відбулась тривала пенсіонерська поїздка в Європу. Лагоріо жив і працював у Франції, Італії, Швейцарії та Голландії, звідки привіз близько 30 картин. Результатом цієї поїздки стало отримання звання професора пейзажного живопису, минаючи звання академіка. Географія творчих подорожей художника була досить велика, однак дослідники його творчості відзначають, що саме роботи, створені Лагоріо в Криму, відрізнялися особливою свіжістю палітри.

Лев Лагоріо. Вивантаження пасажирського судна. Човен в морі. 1888

Музейну експозицію прикрашає полотно Льва Лагоріо «Розвантаження пасажирського судна. Човен в морі» (1888), яка демонструє особливий почерк митця. Загалом, творчості Лагоріо притаманні спокій та ліризм, дослідники виявили серед його полотен лише одну бурю на морі та одну корабельну аварію. І хоч на картині «Розвантаження пасажирського судна…» човен ще знаходиться на гребені високої хвилі, відчуття загрози це не викликає.

Для Лагоріо не було другорядних, незначних деталей — все написано фотографічно точно до найдрібніших деталей. Дивує майстерність художника в зображенні водної поверхні — ще схвильованої, але немов би прозорої. Колірна гамма полотна досить стримана, але збагачена введенням різноманітних рожевих і блакитних тонів.

У своїх творах Лев Лагоріо завжди залишався романтиком, який вміє розгледіти в природі різні відтінки настроїв і почуттів. Майстерність, емоційність, безпосередність і щирість картин художника вражають людей у всі часи — від сучасників митця до сьогоднішніх поціновувачів мистецтва.

Лариса Жарких, наукова співробітниця

Пройшло вже багато років з того моменту, коли колекція Марії Іванівни Корніловської, згідно з її заповітом, переїхала з міста на Неві до фондів Херсонського художнього музею. Не всі роботи цього зібрання мають високий рівень виконання. Але в більшості своїй, це твори – живописні полотна, графічні аркуші, скульптури, предмети декоративно-ужиткового мистецтва, — які прикрасять будь-яку музейну експозицію. Серед них — жанрова композиція відомого французького скульптора-анімаліста П’єра-Жюля Мена (1810-1879).

П’єр-Жюль Мен. Франція. Кабан, зацькований собаками. 1846. Група. Бронза, лиття.

Майбутній митець народився в сім’ї ремісника, в юнацькі роки освоїв ливарну справу і отримав навички художньої ліпки. Судячи з усього, був скульптором-самоуком, відомостей про його навчання у вищих мистецьких навчальних закладах немає. Багато і постійно малював тварин — домашніх і диких — з натури, відвідував з цією метою паризькі Ботанічний і Зоологічний сади. Свої перші моделі створював для виконання їх в порцеляні на Севрскій мануфактурі. Надалі Мен робив в бронзі виключно невеликі кабінетні групи і ніколи не займався монументальною скульптурою. П’єр-Жюль заслужив собі прекрасну репутацію і популярність якістю виливки і пластикою своїх моделей. Був модним і затребуваним скульптором. Сам відливав свої моделі у власній ливарній майстерні і завжди керував прочеканкой і накладенням патини.

Скульптурна група «Кабан, зацькований собаками» (1846) представляє сцену псового полювання на дикого кабана. Дана тематика була надзвичайно популярною в другій половині XIX ст. Композиція продумана і опрацьована до найдрібніших деталей. Автор майстерно передає напругу як самої сцени, так і стану тварин. Сам виріб відноситься до розряду ексклюзивних інтер’єрних анімалістичних скульптур й відлитий, скоріш за все, на найбільшій в Росії бронзоливарній фабриці Адольфа Морана (француза за походженням) в Петербурзі, що виробляла художню інтер’єрну бронзу. В другій половині XIX ст. найбільш важливою частиною асортименту фабрики була саме інтер’єрна скульптура. Окрім того, підприємство виготовляло розкішні люстри, годинники, чорнильниці, а також безліч інших художніх виробів з бронзи.

За своє життя Мен створив понад 240 скульптур, які знаходяться в музейних та приватних зібраннях. Дві роботи цього видатного майстра є окрасою колекції Херсонського художнього музею.

Наталя Кольцова,
завідуюча науково-експозіційного відділу