Зимові дні короткі та пахмурні. Небо затягнуте густими хмарами, тихо падає сніг, вкриваючи все довкола «пухнастою» ковдрою. Вечоріє… По вікнах розливається тепле світло, вулиці стихають, і лише десь віддаля чути, як дзявкотить собака. Та скоро і вона вгамується, а місто огорне м’яка, наче оксамит, темрява зимової ночі. Кажуть, що в цю найхолоднішу пору року засинає все, окутане морозами і снігом. І бачить сни…

Володимир Масик. Зима в Конотопі. 1963. Папір, офорт

День догорав. Останні промені сонця, що заходить, сховались за лісом, а з-під дерев вже виходила Ніч. Розтікаючись густою темрявою довкола, вона затоплювала собою все: дерева і трави, небо і води, заглушала звуки, стирала кольори і фарбувала у чорне та сіре. І все поснуло, підпавши під владу Ночі. Та важкі то були сни, темні, як і їхня володарка.

Казки супроводжують людство з давніх-давен, передаються з вуст в уста, з покоління у покоління, часом переплітаючись та обростаючи подробицями, ховаючи у глибині століть своє походження. З часом забуваються їхні автори, а герої тих історій починають «жити» своїм власним життям, шукаючи нових «пригод та звершень».

А чи замислювались ви про те, що казки можуть творитись просто зараз, поряд із нами? Варто лише роззирнутись довкола — і казковий світ захопить вас, адже зима — це одвічний час казок, легенд та історій, їх творення та розповідання. І ось одна з них.

Галина Виноградова. Зимова Казка. Берново Тверської обл. 2011. Полотно, олія

На Покрову навіть невеличка літографія, про автора якої зовсім нічого не відомо, може розповісти дивну історію про козаків…

Дадико П.Ф. Розвідник. 1958-59. Папір, літографія

Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю;
Минулося — осталися
Могили на полі.