Кожний художник має свій шлях і призначення. Кожний вносить у світ власне надбання. І повсякчас неодмінно загадковим виглядає той шлях, який приводить наївного майстра до натхнення, коли він раптом лишає буденні справи, бере пензель і починає малювати.

Херсонська мисткиня Олена Рибальченко – типовий художник-самородок. Вона ніколи не мала спеціальної художньої освіти, проте з самого дитинства відчувала до малювання особливу пристрасть. Вона народилась 27 грудня 1928 року у м. Павлограді Дніпропетровської області. Закінчила Бородинське педучилище в Одеській області, працювала вихователькою у дитячому садку, вчителькою у школі. Пережила війну, голод, розруху. Потім більше 30 років жила у Харкові і працювала на станкобудівному заводі. Коли вийшла на пенсію, переїхала до Херсону, де проживає і тепер.

Олена Рибальченко. Херсонський художній музей

Тут, в Херсоні, з 1985 року і почалося її справжнє заняття малюванням, якому вона присвятила себе цілком і назавжди. Першою спробою був пейзаж на балконній стіні у власній квартирі, про який схвально відгукнулися друзі та сусіди, потім Олена Павлівна починає писати сюжети на картоні олією. Картини спочатку нікому не показувала, проте доленосний випадок привів її до місцевого клубу художників-аматорів, де вона брала участь у виставках. На початку 1990-х Рибальченко вже виставляє свої твори в експозиційних залах музеїв Херсону, в 1993 р. – в «Українському домі» у Києві на Всеукраїнській виставці художників-аматорів, де отримує диплом І ступеня. Так, раптово, як і диво натхнення, прийшло творче визнання.

Сьогодні творчий доробок Олени Рибальченко налічує понад півтисячі живописних творів, які знаходяться у художниці вдома або подаровані друзям, близьким, знайомим. В Херсонському художньому музеї ім. О.О. Шовкуненка зберігається понад 100 живописних робіт Рибальченко, які також є щедрим подарунком мисткині. Значна частина творчого доробку зберігається також у Павлоградському краєзнавчому музеї та Музеї Івана Гончара в м Києві, у приватних колекціях України та за кордоном.

Олена Рибальченко. Сватай мене, козаченьку

Твори здебільшого присвячені українському селу, українській родині, коханню. Ліричні мотиви гармонійно доповнені сюжетними композиціями на побутову тематику, є у художниці також історичні твори, присвячені добі козацтва, та міські краєвиди, в яких відбито образ міста Херсона, яке для Олени Павлівни давно стало рідним.

Цікавою особливістю картин Рибальченко є тісний зв’язок з фольклором, народною поезією, піснею. Вона зображує народні гуляння, свята та звичаї, які були розповсюджені в Україні з давніх часів. Головні персонажі її картин – дівчата та парубки у національному одязі, які зустрічаються на побаченнях, сумують та мріють, радіють життю. Віршовані назви її картин запозичені з пісень або вдало укладені самою авторкою («Несе Галя воду…»).

Олена Рибальченко. Несе Галя воду…

Сама художниця є успішною авторкою багатьох чудових віршів, пісень, присвячень, казок і притч, невеличких оповідань, в яких відображена народна мудрість, особистий життєвий досвід, віра у перемогу добрих сил, Божий суд та справедливість.

Кожна картина Рибальченко відзначається щирістю художнього вислову, піднесеним національним духом, безпосередністю образотворчої мови. Усталені елементи її улюблених композиційних мотивів наче ноти в партитурі музики, що повинні пролунати у просторі. Козак «Мамай», золота солом’яна стріха і мальви за вікном або чорноока дівчина у віночку біля низького плетеного тину, відчайдушний гопак і народні свята – все це для Рибальченко не просто типова українська картина, а своєрідні символи того буття, в якому панує гармонія людини і природи, народних потреб і життєвих задоволень, свят і будень, поезії і дійсності, того буття, яке нестримно потребує її серце і пензель.

Добре знання української літератури надихає Олену Павлівну на сюжетні композиції символістського характеру, як наприклад, картина «Земля», що є ілюстрацію до однойменного роману Ольги Кобилянської. Проте, вміння художниці знаходити певні паралелі, алюзії відносить цей сюжет до прадавнього конфлікту Авеля та Каїна, перегукується із сучасним протистоянням у нашому суспільстві.

Олена Рибальченко. Дари осені

В яскравих натюрмортах Рибальченко оспівує красу та стиглість фруктів: розсипи винограду, рум’яні яблука та груші. В них відображені багатства української землі, її плодючі відтворюючі сили («Дари осені»). Неодмінну увагу привертають також чарівні куточки затишних сільських краєвидів, де квітнуть дерева, ростуть кульбаби, літають бджілки.

Олена Рибальченко. Херсонський кавун

Захоплюючись красою матеріального світу Рибальченко не намагається копіювати натуру, а навпаки пише картини за допомогою розвиненої уяви і гострої пам’яті. В подібних творах вона нерідко звертається до техніки, яку називає «двуколір». Її основою є монохромне зображення предметів чи пейзажного мотива з використанням як додаткових лише ахроматичних кольорів.
Своєрідним за образним ладом в її картинах виглядає місто, забудоване класицистичними спорудами різних епох, починаючи від імперського стилю російських царів до тріумфальних сталінських «палаців» («Морехідне училище»).

Олена Рибальченко. Морехідне училище

Окрім живопису, цікавим захопленням мисткині є флористика. Вона використовує переважно ті рослини і природний матеріал, що дарує їй місцева степова природа. Це декоративні панно квіткових натюрмортів, постаті казкових героїв тощо. Кожна суха пелюстка, травинка, гілочка у цих творах отримують нове, повносиле життя у мистецтві.

Олена Рибальченко. Розговіння перед Великоднем

Незважаючи на видове і жанрове різноманіття, усі роботи Рибальченко об’єднує спільна риса. В них живе співуча народна душа, любов до рідного краю, культури, побуту. Попри всі колізії нашого часу і нелегкі випробування долі, Олені Павлівні притаманне святкове сприйняття світу, її внутрішній зір налаштований на вічний пошук світла, істини, правди. Потужним акордом її художніх співів має бути картина «Розговіння на Великдень», де зображена спільна молитва української родини на Христове Свято, за одвічно бажане людське щастя та добробут.

Владислава Дяченко, мистецтвознавиця

Що таке ікона? Це знак Божої присутності у нашому житті, знак Божої Любові, нагадування про людей, які самовіддано служили Богові, присвячуючи тому все своє життя. Ікона також є відображенням християнських ідеалів, свідченням про вічне життя — заради цього вона і писалася. Іноді відбуваються незвичайні речі, які пов’язують з іконами — і такі образи називають чудотворними. У Церкві це пояснюють так, що Господь використовує ікону, щоб через неї щось людині відкрити, пояснити, дати знак — і тоді людина сприймає це як диво.

Колекція українських ікон в зібранні Херсонського обласного художнього музею ім. О.О. Шовкуненка невелика, нараховує близько десятка одиниць, але дуже цікава і знакова. Серед них особливу увагу привертають ікони народних майстрів, написані на полотні олійними фарбами.

Ікона «Чудо святого Георгія про змія з Апостолами Петром та Павлом», XІX ст.

Розглянемо трьохчастну ікону XІX століття «Чудо святого Георгія про змія з Апостолами Петром та Павлом». Загалом, сюжет традиційний, дуже популярний саме в українській іконі, починаючи ще з XIV століття — Святий Георгій на коні пронизує дракона. Не можна казати, що народна ікона є неправильною, адже по суті художник нічого не перекрутив. Просто його художня манера більш спрощена, наївна, фарби яскравіше. Цей образ не відлякує, проте і дітям, і дорослим однаково цікаво і зрозуміло: Георгій бореться зі злом, а уособленням зла є дракон. А в правій і в лівій частинах ікони є зображення Апостолів Петра та Павла, і ці образи дуже схожі на українські народні типажі.

В російській та в грецькій іконі типаж облич зовсім інший: подовжені носи, великі очі, маленькі губи — це візантійський зразок лику. А український богомаз був вільнішим в написанні ликів, його образи більш добродушні, позбавлені суворості візантійського стилю.

Ікона Богоматері «Вгамуй мої печалі», XІX ст.

На іконі XІX століття «Вгамуй мої печалі» образ Богоматері, прикрашений квітами. Богоматір сама як квітка (є навіть в українському іконописі такий образ — Богоматір Невянучій Квіт). Таке доповнення можна назвати вільністю, бо на візантійських іконах прикрашення квітами не допускали, але це зовсім не спотворює зміст образу. Ці бутони, схожі на український народний розпис або вишивку, тільки додають іконі національного колориту. Прагнення до орнаментів, узорів взагалі характерно для українського мистецтва, в тому числі і для іконопису.

Іноді українську ікону «звинувачують» у провінціалізмі, проте це явище в рівній мірі було притаманне як українській, так і російській іконі. В столичних школах іконопису працювали художники, які не тільки дуже чітко орієнтувалися на візантійські зразки, а й самі були виразниками цього стилю. Провінційні школи мали свої місцеві особливості, які дозволяють сьогодні впізнавати їх іконописні витвори. Водночас різні регіони впливали один на одного.
Загалом, на український іконопис суттєво впливала як російська ікона, так і західноєвропейське релігійне мистецтво: по-перше, через тих майстрів, які працювали в Україні по замовленню, привозили з собою європейські гравюри та книги; по друге, українці працювали у Польщі або на польських магнатів, писали для них ікони і бачили інші зразки.

Ікона «Христос і самарянка»

У колекції музею знаходиться ікона «Христос і самарянка», виконана в академічній манері. У 1994 р. її подарував музею відомий колекціонер, барон Едуард Фальц-Фейн. Художник, який написав цю ікону, володів навичками професійного живопису і орієнтувався саме на європейські зразки.

Колекція українських ікон у зібранні музею сформувалася переважно завдяки тому, що купувалося у приватних осіб в Херсоні й області, тому ми в більшості не маємо датування і точної інформації, з яких регіонів вони походять.

Але завжди потрібно розуміти, що ікона — це не тільки витвір мистецтва, але і сакральна річ, предмет культу, святиня. І на екскурсіях в музеї ми це підкреслюємо. Адже у багатьох є сімейні ікони, але люди не завжди розуміють їх цінність, іноді хочуть позбутися їх, іноді прагнуть на них заробити. Не варто так ставитися до сімейної реліквії, яка оберігала родину, через яку йшло благословення від предків. І ми намагаємося про це говорити. Також на екскурсіях йде мова не тільки про художню цінність ікони — про стилістику, про технологію — а й про її богословську суть. Бо в храмах можна подивитися на ікони, а дізнатися про них, як правило, ніде. Тому ми в музеї намагаємось дати цілий комплекс уявлень про ікону як феноменальний витвір людства.

Владислава Дяченко, мистецтвознавиця

У житті найзагадковішого живописця XVIII століття Михайла Шибанова найбільше вражає той факт, як, будучи майстром без роду і племені, він удостоївся честі писати саму Катерину II, оточену великою кількістю першокласних художників – російських і іноземних. Серед можливих причин такого піднесення колишнього кріпака, напевно, була його близькість до Потьомкіна, який добре знався на живопису, і та грандіозна робота, яку здійснив Шибанов в Херсоні спеціально до приїзду у 1787 р. російської імператриці.

Якою сучасники бачили і представляли одну з найпопулярніших жінок Європи XVIII століття, з ім’ям якої був пов’язаний розквіт науки, культури, освіти, зростання політичного престижу Російської держави? Якою зображували Софію Фредерику Августу Анхальт-Цербстську, яка назвалася у майбутньому Катериною Другою?

Збереглося чимало прижиттєвих портретів імператриці. Наприклад, відомий живописець з Києва, українець за походженням, Дмитро Левицький зобразив її в образі грецької богині правосуддя Феміди, вихваляючи мудрість її правління. Російський майстер Федір Рокотов зобразив Катерину, що сидить на троні, авторитарною і владною, з регаліями монархічного правління. Українець з Миргорода, знаменитий портретист Володимир Боровиковський представив Катерину під час відпочинку у саду, де вона насолоджується чистотою повітря і красою ідеального пейзажу. Її портрети писали француз Луї де Каравакк, італієць Ротарі, німець Герг-Кристоф Гроот, швед Олександр Рослен, датчанин Віргіліус Ериксен тощо. Всі ці портрети – по-своєму шедеври живопису. Але список цієї колекції буде неповним, якщо не згадати ще один неординарний твір Михайла Шибанова, створений в Україні і пов’язаний з нашим музейним зібранням.

Невідомий художник XVIII ст. Копія з картини Михайла Шибанова «Портрет Катерини ІІ в дорожньому костюмі»

Це копія невідомого художника XVIII століття з «Портрета Катерини II у дорожньому костюмі», виконаного під час зупинки і тримісячного перебування государині в Києві в 1787 році протягом її тривалої подорожі до Криму. Автором оригіналу був «власний живописець» князя Потьомкіна Михайло Шибанов.

На музейній картині-копії зображена літня Катерина (в цей час їй було 56 років) у темно-червоному, шитому золотом дорожньому одязі, унизаному орденами, і в опушеній хутром шапці з пензликом, що спускається до потилиці. У благородних рисах її округлого, вже немолодого обличчя, в погляді вологих мигдалеподібних очей відчутна деяка втома, але тонкі, щільно стиснуті губи, злегка підняті в ледь відчутній напівпосмішці, видають енергійний і вольовий характер. Цей демократичний, правдивий образ є далеким від шаблонів парадних царських портретів і несхожий на камерні портрети вельмож. Чи не вперше монарша особа була зображена в звичайному дорожньому вбранні, в обставинах довгого і нелегкого шляху, без розкоші й ідеалізації.

Портрет імператриці настільки сподобався, що вона замовила живописцю Жаркову, раднику Академії Мистецтв, писати копії на кістці та емалі для подарунків. З цього ж портрета Шибанова були зроблені камеї, силуети і навіть точені набалдашники для палиць. Твір Михайла Шибанова увійшов в історію мистецтва, оскільки відбивав нові віяння і ідеали епохи Просвітництва, коли інтелект, здібності і благородство стали цінуватися вище походження.

Багато загадок таять в собі старовинні портрети, і щоб розгадати їх, потрібно докласти великих зусиль. Науковий пошук, експертиза, реставрація допомагають прояснити долю творів, прослідкувати їх подорож в часі. Результати такої роботи не завжди перевершують очікування, але, в будь-якому випадку, обіцяють близьке знайомство з картиною, з справжнім мистецтвом, в якому прокидаються століття і епохи, відображаються звичаї і звички, живуть і відчувають великі і звичайні люди.

Зі спогадів колишнього головного зберігача Херсонського обласного художнього музею ім.О.О. Шовкуненка Надії Федорівни Ваганової:

«У 1975 році ми придбали для музею копію з роботи Михайла Шибанова «Портрет Катерини II у дорожньому костюмі». Ця картина зберігалася у легендарного колекціонера Фелікса Вишневського, засновника художнього музею «Тропінін і його учні». Радянські чиновники тричі вилучали його колекцію творів мистецтва, але кожен раз за позовом Вишневського та судовим рішенням доводилося все повертати законному господарю. Колекціонера висилали то у Нижній Тагіл, то за межі Москви. Потім один «товариш» з ЦК КПРС сказав колекціонерові відкрито: «Якщо хочеш спокійно жити – подаруй колекцію місту». Що Вишневський і зробив.

Те, що це не оригінал Шибанова, а копія з його твору, ми припустили відразу. За підтвердженням своєї гіпотези ми звернулися до відомого московського експерта Тетяни Алексєєвої. Ледь глянувши на картину, вона сказала: «Це не Шибанов. Це копія з його картини, але копія, що написана у XVIII столітті». Вона показала кілька місць, де були втрати живопису і де фрагменти були дописані пізніше, дала нам експертний висновок, і я повезла картину до Києва. Експертиза все нам підтвердила, зокрема, в ультрафіолетових променях одразу визначилися місця втрат – як раз там, де Алексєєва і показувала».

Побачити картину «Катерина ІІ у дорожньому костюмі» можна завжди у постійній експозиції музею.

Владислава Дяченко, мистецтвознавиця

Здійснивши студійну подорож до Польщі, познайомившись з культурною спадщиною та представниками наукової і культурної еліти цієї країни, усвідомлюєш значення того важливого історико-культурного пласту, на якому поляки вибудовують свою євроінтеграцію, зберігаючи шляхетну самобутність. Діалог – найважливіша форма нашого спілкування з іншими країнами та культурами. І цей плідний діалог на мистецькому ґрунті відбувається між Україною та Польщею вже давно. Прикладом цього, зокрема, може слугувати, творчість Миколи Скадовського.

Микола Львович Скадовський – відомий український художник, живописець і графік – походить зі шляхетного роду панів Скадовських, які жили у Польщі за часів Августа ІІІ та успадкували середньовічний рицарський герб Доленга, що об’єднував близько 300 родів.
Його дід, колишній підполковник Речі Посполитої, який був на службі у короля Станіслава Августа Понятовського, Балтазар Балтазарович Скодовський приїхав в Херсон наприкінці XVIII ст. Він займався Комерцією Польською по Чорному морю в Херсоні 12 років, а після 1795 р., вирішив остаточно оселитися тут. В 1798 р. йому вдалося придбати у віце-канцлера Катерини ІІ графа Безбородька невелике містечко Білозерку, поблизу Херсону, яке колись належало Івану Ганнібалу, сину арапа, якого привезли з Ефіопії для Петра Першого. Саме Білозерка стала родинним гніздом панів Скадовських.

Його син, штаб-ротмістр Лев Балтазарович Скадовський, який майже постійно жив у Білозерці, отримав від батька не тільки значний спадок, але й збагатив його. Йому належали винокурня та великі риболовні угіддя. Лев Балтазарович став фундатором жіночого Свято-Благовіщенського монастиря, який був заснований на його землях в 1867 р. Разом зі своєю дружиною Марією Петрівною, яка по матері походила з королівського польського роду Поппелей, вони мали семеро дітей: трьох синів та чотирьох доньок.

Старший син, Микола Львович, став художником. Середній син, Георгій Львович, предводитель дворянства Херсонського повіту, прославився своєю науковою діяльністю. Він закінчив біологічний факультет Одеського філіалу Новоросійського університету, розробляв вакцину проти сибірської виразки, відкрив у Херсоні земську ветеринарну бактеріологічну лабораторію. Також він займався археологією, здійснив розкопки на острові Березань та майже сто предметів грецької античності передав до Імператорського Ермітажу. Дочка Лева Балтазаровича – Анна – вийшла заміж за видатного музиканта та композитора Адольфа Бродського, емігрувала за кордон, підтримувала тісні зв’язки з російським композитором Петром Чайковським та норвезьким композитором Едвардом Григом. Ольга Львовна займалася революційною діяльністю, у 20-ті роки також виїхала за кордон. Один з онуків Лева Балтазаровича, Іоанн Скадовський, став православним священником, який загинув під час сталінських репресій та був канонізований як новомученик ХХ ст. І це далеко не повний перелік тих великих і благородних справ, які втілили у життя члени шляхетної родини Скадовських.

Пани Скадовські зробили значний внесок у культурний та науковий, духовний розвиток Херсонщини та всього Півдня України. Серед них особлива роль у розвитку образотворчого мистецтва другої половини ХІХ ст. належить Миколі Львовичу.

Микола Кузнєцов. Портрет художника Скадовського

Микола Скадовський народився 16 (29) листопада 1846 року в м. Білозерка Херсонського повіту. В 1865 р. після навчання в Одеській гімназії вступив до Московського університету і цього ж року став вільним слухачем Московського училища живопису, скульптури і архітектури. В 1870 р. продовжив художню освіту в Німеччині в Дюссельдорфській академії мистецтв. В 1880-х рр., в період великого творчого піднесення, художник брав участь у виставках в Петербурзі, Москві, Мюнхені, в 1881 р. він вперше організовує свою персональну виставку в Одесі.
У 1889 р. 64 картини і 42 акварелі майстра були показані в Херсоні. На виставці були представлені камерні живописні жанрові твори майстра «Обід швачки», «Перед концертом», виконані в гладкій манері письма з ретельною проробкою деталей. Ліричним відчуттям природи просякнуті пейзажі «Озеро в Білозерці», «Вечір». Каталог цієї виставки 1889 р. зберігся в науковому архіві музею.

Микола Скадовський. Обід швачки

Життя Скадовського, його світогляд та налаштованість творчості були пов’язані з колом одеських майстрів. В 1890-му році Скадовський стає одним з ініціаторів створення Товариства південно-російських художників, яке мало чітку реалістичну платформу. Організація виставок у містах України, а також ідейне спрямування картин нового творчого об’єднання були близькі до російського передвижництва. Серед членів Товариства М.Л. Скадовський мав значний авторитет. В своєму будинку в Одесі він влаштовував художні вечори за участы творчої інтелігенції та друзів.

У зібранні Херсонського обласного художнього музею ім. О.О. Шовкуненка знаходиться велика колекція творів Миколи Скадовського: 13 живописних полотен, 22 малюнки і акварелі, два дорожні альбоми з ескізами олівцем і акварельними етюдами. Ця колекція охоплює більшу частину з творчого доробку майстра і дає достатню уяву про характер та особливості мистецтва Скадовського. Переважна більшість творів була придбана музеєм у 70-80 ті рр. в родині онуки Миколи Львовича, у Ніни Сергіївни Строганової, яка мешкала у Москві. Винятковою в цьому плані є лише картина «На базар», яка була передана Київським музеєм російського мистецтва. Вона відзначається ретельністю живописної трактовки, стриманою кольоровою гамою, запозиченою у весняної степової природи Херсонщини. Скоріш за все, художник зобразив околиці улюбленої Білозерки, з характерним для місцевого життя сюжетом. Селяни, які у вільний час займалися виготовленням кінської збруї, постолів, виробів з комишу, збували їх у Херсоні або в самій Білозерці, де двічі на рік проходили ярмарки.

Микола Скадовський. Неспокійне море

Правдивістю зображених мотивів привертають увагу пейзажі: «Вихор», «Неспокійне море». Незважаючи на скупість палітри кольорів, художник вдало вирішує образно-художній лад творів, впевнено змальовує збентежений стан природи під час сильного вітру.

Микола Скадовський. Перед концертом

Микола Львович, як і його сестра Анна, любив музику, грав на віолончелі. Відображенням цього його захоплення став твір «Перед концертом» (1889), де художник звертається до сцени з життя простої незаможної людини-музиканта, який важко заробляє на хліб своїм мистецтвом.

Микола Скадовський. Куяльник

В акварелях Скадовський виступає майстром складних тональних переходів, нюансування. Серед них переважають види Італії. Значну частину етюдів майстер також присвятив Півдню України: «Берег Черного моря», «Куяльник» (1891). Жанрові етюди відзначені гострою спостережливістю художника, який звертає увагу на характерні рухи, жести, атрибути одягу своїх персонажів: «Солдат», «Гребець», «Вартовий».

Микола Скадовський. Зарослий двір

Блискучою технікою роботи олівцем відзначаються малюнки: «Зарослий двір», «Зруйнований сарай», «Стадо на відпочинку», де художник постає майстром студій з натури жанрових та анімалістичних мотивів. Критичний погляд на соціальні проблеми суспільства особливо відчутний в жанровій композиції «Біля кордону».

Микола Скадовський. Жіночий потртет

В «Жіночому портреті» Скадовського, який виконаний у змішаній техніці, художник намагається передати складний психологічний стан моделі. Це завдання він вирішує за допомогою графічної манери, де поруч з м’якими півтонами пастелі граничить жорстке штрихування.

Микола Львович Скадовський помер 11 червня 1892 р. та був похований у рідній Білозерці. На жаль, могила його не зберіглася, проте зберігається мистецтво як пам’ять про художника та час, свідчення кровних польсько-українсько-російських зв’язків на ниві історії та культури.

Владислава Дяченко, мистецтвознавиця

Розквіт культурного життя Херсона останній третини XVIII століття обумовлений безліччю сприятливих історичних і політичних факторів. Важливу роль тут мала і постійна присутність першого генерал-губернатора нашого краю Григорія Олександровича Потьомкіна. Діяльна й освічена людина, талановитий організатор, тонкий поціновувач мистецтв, він привернув до Херсона команду професійних майстрів в галузі будівництва та архітектури, монументального і станкового живопису, багато з яких працювали тоді в столиці.

Центром архітектурного ансамблю Херсонської фортеці став перший кам’яний храм міста — Катерининський собор. Він був закладений 30 серпня 1781 року на день ангела Його Імператорської Високості Великого Князя Олександра Павловича, онука Катерини Другої. Його будівництво тривало протягом декількох років під керівництвом московського архітектора Івана Ситникова.

Протягом 1784-1786 рр. в соборі виконувалися оздоблювальні роботи, до числа яких належало створення живописних образів для іконостасу. Збереглися спогади про відвідування собору фрейліною Єлизавети Олексіївни, дружини імператора Олександра I — Олімпіади Петрівни Шишкіної (1791-1854):

«Велична внутрішність храму нагадала мені прекрасний у Києві Латинський костел… Іконостас у два яруси. У нижньому – Спаситель і Божа Матір, Архангел Гавриїл, Іоанн Богослов, Андрій Первозванний, Великомучениця Катерина і святі князі Володимир Рівноапостольний і Олександр Невський прекрасно написані, як кажуть, слугою Потьомкіна, який навчався в Італії. Інші образи повинні бути іншого пензлю…»

Хто ж він цей «слуга Потьомкіна»?

Згідно з архівними дослідженнями, проведеними у другій половині 70-х років минулого століття московським мистецтвознавцем Тетяною Алексєєвою, художником, який отримав гонорар за роботу над іконостасом і керівником артілі майстрів, які допомагали у створенні образів, став «живописець його світлості» князя Потьомкіна – Михайло Шибанов.

У фондах Херсонського художнього музею ім. О.О. Шовкуненка збереглося 7 великих ікон з нижнього ряду іконостасу. В їх числі ікони: Апостол Петро, апостол Павло, апостол Іоанн Богослов, Св. Великомучениця Катерина, Св. Георгій Переможець, немовля Іоанн Хреститель з Ягням, Три Святителі. На важких дияконських дверях збереглися зображення Св. Архангела Михаїла і Св. Архангела Гавриїла (також знаходяться у фондах ХОХМ ім. Шовкуненка).

Михайло Шибанов. Апостол Петро

Михайло Шибанов. Апостол Павло

Михайло Шибанов. Іоанн Богослов

Одухотвореною красою і благородством світяться лики апостолів на картинах-іконах. Св. Петро, за традицією, зображений з ключами, він вічний «воротар» Царства Небесного. Св. Павло – ревний проповідник, єдиний з апостолів, хто не бачив Христа під час його земного життя, зображений з мечем – символом Слова. Іоанн Богослов, містик і пророк, автор Апокаліпсису — з книгою, Св. Апостол Андрій, який проповідував у Скіфії, а по суті, у нас, на Дніпрі (ікона не збереглася). Нарешті — Три Святителі, які рівні по достоїнству в Царстві Божому, і тому зображені втрьох на одній іконі — стовпи християнського богослов’я. В ряду апостольському і рівноапостольний князь Володимир (ікона не збереглася), Хреститель Русі, який приніс православну віру в Київську Русь з Херсонеса Таврійського. Їхні виразні, красномовні жести й осяяні молитвою очі, довгі античні шати, що спадають струнким ритмом складок, змушують згадати давньогрецьких філософів і мудреців Сходу.

Михайло Шибанов. Свята Катерина

Ось Свята Великомучениця Катерина, якій присвячений собор, не поступається чоловікам ані в освіченості, ані в природному розумі, ані в силі і твердості духу, постраждала за віру Христову через важкі тілесні муки і смерть. Вона теж просветителька язичників. Її шанують як покровительку всіх учнів і студентів.

Чи це не чудово репрезентована в цілісному художньому ансамблі ідея просвіти, пошуку істини та суспільного блага в століття просвітництва і соціальних утопій, в століття Державіна і французьких енциклопедистів, в епоху розвитку філософських і природничих наук, в період встановлення просвітницького абсолютизму в Європі!

Михайло Шибанов. Святий Великомученик Георгій

Серед просвітителів і два воїни: Св. Георгій Переможець і Св. Олександр Невський (ікона не збереглася). Переможні війни, які вела Росія з Туреччиною, лягли трьома Георгіївськими хрестами на груди генерала-фельдмаршала Потьомкіна. Св. Георгій завжди був покровителем православного воїнства, і йому присвячували храми. Його присутність в ансамблі іконостасу виправдано і тією обставиною, що Катерининський собор був військовим собором нашого міста.

Св. Олександр Невський – уособлення патріотизму, ревнитель Православ’я, і, звичайно ж, блискучий переможець тевтонських лицарів-хрестоносців. Йому належать надзвичайні слова: «Не в силі Бог, але в правді», тим більше чудові тим, що вони сказані справжнім воїном.

Михайло Шибанов. Маля Іоанн Хреститель з ягням

Важливе місце серед зображень святих займає образ немовляти Іоанна Хрестителя з Ягням. Відомо, що Михайло Шибанов виконав копію з роботи Естебана Мурільо, іспанського художника XVII століття. Це був улюблений живописець Потьомкіна, і оригінал картини, ймовірно, перебував в його особистій колекції.

Незвичайність виконаних Шибановим живописних робіт в іконостасі в товаристві з «вільними людьми», які працювали по підряду, полягала і в манері письма. Образи святих на повний зріст написані олією на полотні з використанням академічної системи зображення постатей і характерним світлотіньовим моделюванням форми. Їхні обличчя цілком індивідуальні і виразні, рухи і жести природні та благородно величаві. Таємничий пейзажний фон із зображенням дерев і неба надає образам святих стан умиротворення і споглядальності. Вони немов зійшли з небес, щоб нагадати нам, що вони живі, і тому правдиво все те, про що вони свідчать.

Чи навчався Шибанов в Італії або пройшов хороший вишкіл у Росії в якогось відомого художника, наприклад, історичного живописця Гавриїла Козлова, як вважає мистецтвознавець Алексєєва, невідомо. Не збереглося інших картин на релігійний сюжет художника. Втім, подібні твори на релігійні теми, копіюючи майстрів пізнього Відродження або болонських живописців XVII-XVIII століть, як це робить Шибанов в Херсоні, виконували багато учасників живописних команд Канцелярії від будівель. Але Шибанов там не перебував.

Другий ряд іконостасу, який, вочевидь, з’явився пізніше, зберігся дуже мало. З цього ряду в фондах художнього і краєзнавчого музеїв Херсона знаходяться декілька картин-ікон, які є копіями з робіт відомих європейських художників. На підставі збережених підрядних кошторисів, Алексєєва стверджує, що Шибанов брав участь у виконанні столярних, токарних і різьблених робіт при виготовленні іконостасу Катерининського собору в Херсоні.

Про самого Михайла Шибанова відомо небагато. Родом із кріпаків Ярославської губернії, він працював також за приватними замовленнями в Петербурзі і Москві. Дві картини Шибанова 70-х років ХVIII століття вважаються хрестоматійними і ставлять художника в ранг засновника побутового жанру в російському живописі. Це «Селянський обід» (1774) і «Свято весільного договору» (1777), які написані дуже правдиво.

Невідомий художник XVIII ст. Копія з картини Михайла Шибанова «Портрет Катерини ІІ в дорожньому костюмі»

Колишній кріпак Шибанов зумів домогтися такої згоди свого покровителя, князя Потьомкіна, щоб отримати відмінну професійну освіту, стати модним портретистом і, нарешті, писати саму імператрицю Катерину Другу у дорожньому костюмі, коли вона у 1787 р. вирушила в подорож з С.-Петербурга до Криму. Цей камерний, демократичний портрет освіченої монархині, написаний під час тривалої зупинки через негоду в Києві, став одним з найкращих творів у творчому спадку майстра. Яким не схожим він був на всі інші замовні портрети імператриці! Один з варіантів цього портрета навіть був відправлений до Лондона в якості подарунка королівській сім’ї (і зберігається в її колекції до теперішнього часу). Широко відомі також портрети вельмож з оточення Потьомкіна пензля Шибанова. Це «гідний європейської слави» портрет генерала А.Дмитрієва-Мамонова, канцлера В. Попова, А. Спиридова та ін.

Останнє свідчення про життя Михайла Шибанова відноситься до 1789 року: художник звертається до канцелярії Катерини Другої з проханням про призначення йому зарплатні.
Чудовий ансамбль соборного іконостасу в Херсоні, низка портретів видатних діячів «золотого» століття і перші реалістичні зображення представників простого народу в національному мистецтві складають яскравий творчий доробок Михайла Шибанова, найзагадковішого художника свого часу.

Владислава Дяченко, мистецтвознавиця