У кожної картини є своя історія, але далеко не кожна історія буває настільки цікавою і незвичайною…

Одного разу до музею зателефонував авіаційний інженер з Дніпродзержинська – Сергій Миколайович Литвиненко, який хотів уточнити, чи дійсно в музеї зберігається портрет його знаменитої тітки, в минулому відомої української актриси театру і кіно Катерини Петрівни Литвиненко. Перше, що ми могли відповісти, що жодного портрета з таким ім’ям до нас ніколи не надходило. Так виникла перша загадка. На наш подив, репродукція портрета, яку Сергій Миколайович надіслав нам і яка зберігається у нього дома, в точності відтворювала картину з колекції музею пензля відомого художника Ісака Тартаковського, учня нашого земляка, академіка живопису Олексія Шовкуненка.

Це велика картина розміром 125х89 см під назвою «Жіночий портрет» з авторськими ініціалами і датою в лівому нижньому кутку – 1959 рік. На портреті зображена гарна, впевнена у собі, молода жінка у довгій темно-синій сукні, що сидить в півоберту до глядача на стільці з високою спинкою.

Ісак Тартаковський. Портрет актриси Катерини Петрівни Литвиненко. 1959. Полотно, олія

На жаль, ми нічого не знали про цей портрет і рідко показували його нашим відвідувачам. Сергій Литвиненко не тільки допоміг нам встановити особистість невідомої, але й розповів сімейну історію про її акторське життя.

Народилася Катерина Петрівна Литвиненко 7 листопада 1921 року в селі Сухий хутір на Дніпропетровщині. Навчалася в Дніпропетровському театральному училищі. Багато їздила по країні, грала різні ролі в театрах Дніпродзержинська, Мукачева, Северодвінська, Одеси. З Одеського театру, де вона працювала, Київська кіностудія ім. Олександра Довженка запросила її на головну роль у мелодрамі Віктора Івченка та Ісаака Шмарука «Доля Марини». Катерина Литвиненко дебютувала в кіно разом з Леонідом Биковим, згодом великим українським актором і режисером.

Фільм вийшов у прокат в лютому 1954 року. Його новизна полягала в тому, що вперше в радянському кінематографі творці фільму прагнули показати не просто жіночу долю мешканки села, а важливість вищої освіти, навчання для успішної кар’єри простої трудівниці. Щастя радянської жінки може бути не тільки в любові і благополучному особистому житті, а й у тому, щоб стати освіченою і успішною, отримати визнання суспільства. Таким був основний лейтмотив фільму. Щоправда, кінцівка цієї кінострічки вельми сумна, не типова для більшості радянських фільмів того часу.

У цьому ж році, через місяць, фільм «Доля Марини» був представлений на Сьомому Канському кінофестивалі, де мав гучний успіх. За легендою, Катерині Литвиненко, яка була присутня на урочистостях, вручили головний приз – Пальмову Гілку, але вона, нібито, була віддана після повернення до Києва у відповідний держфонд, звідки потім зникла.

Є безліч свідчень дійсно реального успіху цього фільму у Франції, де із захопленням ставилися до нашої актриси, головної героїні фільму. Найзнаменитіші художники світу – кубісти – Пабло Пікассо і Фернан Леже в знак вдячності подарували «Марині» свої роботи (кераміку).

Збереглися навіть захоплені відгуки преси. Ось цитати з французьких газетних видань того часу:

«Мені пощастило бути присутнім на перегляді фільму «Доля Марини». Коли включили світло, вибухнула гучна овація на честь Катерини Литвиненко, виконавиці головної ролі. Жан Кокто, голова журі фестивалю, сам підійшов вітати Катерину, яка сиділа у своїй ложі і посміхалася крізь сльози».

«Незабутнє сприйняття органічності національного образу у житті і на екрані. До самого готелю Катерина чула привітальні оплески. Жінка незвичайної простоти, мало властивою зіркам світового кіно, дивовижної краси і абсолютної природності в поведінці. До цього рекорд автографів належав Джині Лоллобриджиді. Катерина Литвиненко перевищила його 2 квітня 1954 року».

«На сходах Палацу фестивалів після перегляду «Долі Марини» з’явилася Катерина… Натовп супроводжував актрису аж до готелю «Карлтон»… По дорозі так напирали, що Катерина продавила спиною скло вітрини магазину. «Я компенсую Вам збитки», – збентеженно промовила вона . «Ну, що ви, – заспокоїв її господар, – ви зробили мені всесвітню рекламу. Такого не робила ще жодна кінозірка».

«Глибоко схвильованою, збудженою, щасливою постала перед глядачами Катерина Литвиненко. Її чисті риси обличчя, виразні великі карі очі випромінювали непереборну радість життя. Це була справжня українка».

Вона пережила справжній тріумф, адже так само схвально про неї писали і на Батьківщині, до неї почали надходити численні листи від шанувальників з усіх кінців країни. Ще раніше у Києві Катерина Петрівна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, письменником-перекладачем Романом Миколайовичем Терещенком. Їхній будинок став місцем зустрічей відомих діячів культури того часу, серед яких були поет Самуїл Маршак, художники Василь Касіан, Микола Глущенко та інші.

Тим часом людська заздрість і підступна політична ідеологія робили свою справу. Незабаром Катерина Петрівна залишилась без роботи, її затаврували «аморальним» способом життя. Щоб підтримати актрису у скрутний час, Гнат Петрович Юра, видатний український режисер, народний артист СРСР, запросив Катерину Литвиненко працювати в театр ім. І.Франка, де вона згодом зіграла понад 100 ролей. Також актриса багато знімалася в кіно. В її послужному списку такі кінороботи як: «Є такий хлопець», «Загін Трубачова бореться», «Кров людська не водиця», «Наш спільний друг», «Українська рапсодія», «Прості турботи» і інші. У 1960 р. Катерина Литвиненко отримала звання Заслуженої артистки Української РСР. Пішла з життя актриса всіма забутою, тихо і непримітно, в 1997 році, була похована в Києві.

Збереглося безліч чорно-білих і кольорових фотографій Катерини Литвиненко і тільки два живописних портрети, обидва пензля Ісака Тартаковського. На одному з них актриса зображена на повний зріст, він зберігається в родинній колекції художника, а інший, де Катерина Петрівна у віці 38 років зображена сидячою на стільці, – у Херсонському обласному художньому музеї. Свого часу цей портрет був закуплений у Ісака Тартаковського Дирекцією художніх виставок України та переданий у 1966 році в художній відділ Херсонського краєзнавчого музею, звідки потрапив до нас.

Владислава Дяченко, мистецтвознавиця

Природа завжди була однією з основних натхненниць багатьох поколінь художників. Вони оспівували її красу у своїх творах, йшли до неї як до вчителя, що завжди може здивувати новим творінням — красою форм, неповторністю барв… І у різні пори року природа здатна дивувати по-своєму. Та щовесни вона дарує нам надзвичайну феєрію розмаїття кольорів та настроїв. І в цей час вона поводить себе наче примхлива панянка: то вона привітна і лагідна коли сяє сонце і легкий вітерець гойдає першу весняну зелень, то чимось засмучена — і небо затягнуло густими хмарами, з яких потроху накрапає дощик… І в жодному разі не варто злити цю панночку, бо гнів її — то весняні грози з їхнім буянням стихії.

Багато хто намагався на своєму полотні передати цю мінливу красу, та лише одиницям вдалося «спинити» цю миттєвість. Сьогоднішня наша розповідь саме про такого майстра. Художника, який присвятив свою творчість темі оспівування природи — Народному художнику СРСР, лауреату державної премії ім. Т.Г. Шевченка, Заслуженому діячу мистецтв України Захарову Федору Захаровичу (1919-1994).

Уродженець Смоленщини, Федір Захарович завершив Московський державний художній інститут ім. В.Сурікова. По завершенню навчання художник переїздить в Крим, де викладає у Сімферопольському художньому училищі ім. М.Самокиша (1950-1951). З 1953 року оселяється у Ялті, де проведе решту свого життя.

Федір Захарович здобув собі славу співця кримської природи, одного з найкращих колористів та темпераментних живописців серед численних майстрів пейзажного живопису. У своїх пейзажах Захаров не обмежувався зображенням конкретних деталей, а прагнув розширити рамки перших вражень та точно передати стан природи.

Чіткість композиційної побудови, свіжість колористичних рішень, широкий мазок та неповторна гра світла і тіні — все це разом з абсолютною достовірністю передачі стану природи надає пейзажам Захарова емоційний ліричний настрій, а іноді, навіть якогось філософського «звучання».

Не стала винятком і представлена робота Федора Захаровича «Весна» (1962), яка знаходиться в колекції Херсонського художнього музею, — прозорість весняних талих вод, що віддзеркалюють яскраву синяву небес, вітер, що грається ще голими вітами дерев, поміж яких проглядають острівки залишків снігу. І все це ніби огортає ранкове проміння сонця. Майстер вдало передає стан весняної відлиги та перших паводків, що невеличкі струмки перетворюють у повноводні ріки, змушуючи їх підбиратися ближче до людського житла.

Робота Федора Захарова «Весна» представлена на виставці «Жіноче обличчя природи» (2019).

Анна Фурса, накуова співробітниця

Надзвичайна виставка під назвою «Небо на землі» відкрита у художньому музеї ім. Шовкуненка з 14 грудня до 16 лютого. Мистецтво сучасного іконопису репрезентувала сімейна іконописна майстерня з Києва. Її очолює вже 15 років православний священик отець Сергій Павелко, разом з яким пліч о пліч працюють майстри, серед яких переважно жінки.

Богородиця “Цілителька” (дошка, левкас, яєчна темпера, золочення, ліпнина)

Ікона – з грецької «образ, зображення» – зявилася ще в перші роки розповсюдження християнства, про це свідчать церковні передання про апостола Луку, що написав ікони з образом Діви Маріі і Немовля Христа, про Нерукотворний образ Спасителя. Перші зображення Христа у вигляді Доброго пастиря дійшли до наших днів на стінах римських катакомб. Пізніше з’явилися зображення Христа та Богоматері в техніці енкаустики з використанням фарб, замішаних на бджолиному воску.

Традиційна ікона на дереві у техніці живопису яєчною темперою з’явилася у Візантії за часів середньовіччя. Вона пережила складний історичний період іконоборства, і з 9 століття впевнено і яскраво розвивалася як самобутній художній стиль майже на всій території колишньої західної і східної римської імперії. Проте не лише стиль…

Формування іконопису відбувалося в складних умовах постійних богословських дискусій, внаслідок чого збагатилася такими композиційними схемами, які повинні були відображати основні догмати та істини християнського віровчення. Ікона втілила ту реальність, яку не бачить земне око і п’ять органів почуттів, реальність за межами земного світу. Нагадуючи про цей світ, ікона приречена була стати відкритим вікном у Небо.

Ікони, які було репрезентовано на виставці, написані за останні сім років. Вони зацікавлюють тим, що є списками як дуже відомих і так маловідомих старовинних образів. Художники використовують іконографію православних народів Балкан, Кавказу, а також іконописних шкіл східного слов’янства: білорусів, росіян, українців.

Чудеса Ісуса Христа (дошка, левкас, яєчна темпера, золочення)

Всі художники, які працюють у майстерні «Небо на землі» не тільки пишуть ікони, але й дуже уважно і ретельно вивчають східну і західну християнську іконографію, іі складну і насичену богословським змістом символіку, а також секрети ремества, художні прийоми старих майстрів, технологію створення ікони.

Для написання ікони у своєму творчому арсеналі молоді митці використовують липові та черешневі дошки, натуральні фарбові пігменти, пивне сусло, прозорі лаки, інструменти для нанесення позолоти, ліпнини, гравірування, тощо.

Прийоми плоскінного живопису давньоруського стилю з його монументальною трактовкою образів, локальністю колориту, зосередженою ємкістю художнього вислову змінюються стилем п’ятнадцятого століття з одухотвореністю ликів та плавністю абрисів. Українська ікона представлена списками ікон київської і галицької школи, взірцями українського іконопису з використанням суцільної орнаментації, вишуканих ліній.

Цікавою авторською знахідкою стало створення іконописних мініатюр в техніці гарячої емалі.

Спасіння світу (дошка, левкас, яєчна темпера, золочення, мідь, гаряча емаль)

Деякі ікони на виставці представляють нові інтерпретації відомих іконографічних типів, які з’явилися внаслідок творчих пошуків. Серед них ікони «Ісусе, Любове невимовна», «Богоматір-Цілителька», «Чудеса Ісуса Христа», «Благовіщення», «Спасіння світу» тощо.

Благовіщення (дошка, левкас, яєчна темпера, мідь, гаряча емаль)

Вдалим сучасним художнім прийомом вбачається використанням експресивної каліграфії, розташування надписів за принципом композиційної необхідності та гармонійного поєднання образу і слова.

Слід відзначити, що всі історичні епохи додавали до ікони нових тем, сюжетів, образів. Кожна епоха розставляла свої акценти, і тому іконописці як художники пристосовувалися до запитів свого часу. А такі великі майстри як Андрій Рубльов були справжніми розробниками іконописного канону. В ХІХ ст. зявляються такі іконографічні сюжети як «Богоматір Вгамуй мої печалі», «Богоматір Всіх скорботних радості», які з’явилася через популярність церковних акафістів, присвячених Богоматері. Ікона «Богоматір Спорителька хлібів» виникла завдяки Амвросію Оптинському, який наказав саме так зображати Пресвяту Діву.

Сучасні українські іконописці, продовжуючи старовинну традицію іконописання, нагадують нашому примхливому глядачу про те, що сучасне мистецтво має ланку для свого духовного відродження та перспективу не загубитися у хвилях часу. І ця золота ланка – іконопис.

Високі ідеали християнства, любов до людини і світу, альтруїзм та віра в Бога, утвердження гармонії та краси як речей необхідних для розвитку та зростання особистості – ось ті вічні цінності, які несе протягом століть православна ікона, і які вона і далі спроможна передавати і проповідувати всім народам.

Влада Дяченко, мистецтвознавиця

В настоящее время Херсонский художественный музей обладает одной из самых крупных в Украине коллекцией произведений Алексея Алексеевича Шовкуненко. В нее входит 155* экспонатов: 46 – масляная живопись, остальные – пастель и акварель. Эта коллекция начала формироваться еще при жизни художника, когда у автора Министерством культуры Украины в 1966 году для Художественного отдела Краеведческого музея было приобретено несколько пастельных пейзажей и акварели «Портрет летчика Калениченко», «Руины Успенского собора», «Под Белорецком». В конце 60-х годов в коллекциях Одессы и Херсона были закуплены пастельные произведения 20-х – 30-х годов «Рабфаковка», «Женский портрет», «Интерьер с девушкой», «Зеленое хозяйство в Херсоне».

Алексей Шовкуненко. Под Белорецком. 1943

Формирование настоящей большой коллекции приходится на начало 80-х годов прошлого века, когда в Херсоне уже существовал самостоятельный художественный музей. В 1980 году Научно-исследовательским музеем Академии художеств СССР была организована ретроспективная выставка произведений художников-академиков Лактионова, Залькална и Шовкуненко, в которой экспонировались и наши работы «Портрет летчика Калениченко», «Руины Успенского собора», «Под Белорецком», пастельные пейзажи.

По инициативе В.Г. Чуприны, который в то время занимал должность начальника Областного управления культуры, раздел выставки, представляющий творчество Шовкуненко, был показан в Херсоне. Основу выставки составили произведения из фондов Киевского музея украинского искусства (сейчас Национальная картинная галерея) и собрания Александры Васильевны Шовкуненко. После окончания экспонирования выставки в музей поступило около 70-ти произведений А.А. Шовкуненко, большая часть которых была подарена Александрой Васильевной.

Алексей Шовкуненко. Портрет жены. 1936

В 1981 году музею было присвоено имя художника. Огромную роль в налаживании контактов с А.В. Шовкуненко и в том, что музей носит имя А.А. Шовкуненко сыграли В.Г. Чуприна и первый директор музея Е.Е. Подольский. В последующие годы в фонды музея постоянно поступали произведения художника. Наиболее значительное поступление состоялось в 1984 году, когда отмечалось 100-летие со дня рождения мастера. Тогда была организована выставка «А.А. Шовукненко и его ученики», которая представила А. Шовкуненко как выдающегося педагога, основателя целой художественной школы в украинском искусстве середины и второй половины ХХ ст.

После мероприятий многие из учеников Шовкуненко подарили музею свои произведения. Тогда к нам попали работы В. Пузырькова, А. Лопухова, Т. Хитровой, Г. Васецкого, Г. Коган-Шаца, Самусенко, Болдыревой, Л. Чичкана, С. Лившиц и др.  Таким образом, музей располагает коллекцией, которую можно назвать «А.А. Шовкуненко и его ученики». В комплектовании этой части собрания следует отметить особую роль нынешнего директора музея А.В. Доценко. Используя личные контакты с А.В. Шовкуненко и художниками, она занималась отбором произведений и их транспортировкой в Херсон.

Алексей Шовкуненко, Автопортрет. 1910

Широкий временной диапазон, жанровое и тематическое разнообразие, высокое художественное качество произведений коллекции дают возможность проследить творческий путь А.А. Шовкуненко, представить различные его дарования.

Наиболее ранние произведения художника относятся к годам его обучения в Петербургской Академии художеств. Два из них – живописные учебные постановки обнаженных натурщиков, в которых решаются определенные программные задачи. Особый интерес представляет графический автопортрет, представляющий личностное отношение к себе молодого начинающего художника.

Следующий этап – период первых послереволюционных лет, в биографии художника связан с Херсоном. Из-за болезни отца А. Шовкуненко был вынужден задержаться в городе, где его застали революционные события. Академию художеств он не закончил. Тем не менее, искусство Шовкуненко конца 10-х, 20-х и начала 30-х годов характеризует его как самостоятельного художника.

Алексей Шовкуненко. Рабфаковка. 1920

В эти годы он делает значительные достижения в области пленэрной живописи. Об этом свидетельствуют многочисленные пейзажные этюды и портреты. В музейной коллекции это пастели «Девушка в интерьере», «Цветочное хозяйство в Херсоне», «Рабфаковка», «Портрет М. Фадеевой», исполненные маслом этюд «Цветочницы» и серия «Херсонские базары», «Натюрморт с синим кувшином», интерьер «Солнечный луч» и др. Их достоинства – в декоративной звучности цветовой насыщенности, ощущении радости и оптимизма. В значительной степени успехи художника связаны с влиянием одесской живописной школы.

Признание Шовкуненко в искусстве приходится на 30-е годы, когда он создает серию акварелей «Днепрогэс». Однако, индустриальные пейзажи в этой технике появились значительно раньше, когда он писал Херсонские судомеханические мастерские им. Куйбышева. Дальнейшее развитие индустриальной тематики, чрезвычайно востребованной в советскую эпоху, связано с многочисленными поездками на крупные промышленные предприятия страны. В собрании музея хранятся этюды, изображающие Херсонские судомеханические мастерские, завод «Азовсталь», Одесский судостроительный завод, Луганский тепловозостроительный завод им.Октябрьской революции, портреты их рабочих.

Алексей Шовкуненко. Строительство гребли ДнепроГЭСа

В результате поездок по стране рождались новые циклы. Один из них посвящен природе и людям Молдавии. Мы имеем возможность представить эту серию поэтичным искрящимся акварельным пейзажем «Ручей. Молдавия», живописным полотном «Молдаванки» и одной из лучших картин цикла «Портретом молдаванки возле зеркала». Красота национального костюма, его яркая цветовая насыщенность, а также – даров щедрой молдавской земли очень привлекали художника, который всегда стремился к выявлению декоративных свойств колорита.

Алексей Шовкуненко. Уфа. Вход в музей им. М. Нестерова. 1943

Следующий период творчества Шовкуненко – времен Великой Отечественной войны – представлен произведениями, созданными во время эвакуации в Уфе. Это цикл лирических пейзажей старого уральского городка, где уютные улочки и дворы связаны с именем М. Нестерова («Уфа. Улица», «Уфа. Вход в музей им. М. Нестерова», «Уфа. Река Белая» и др.) Кроме того он продолжает индустриальную тематику. На Белорецком металлургическом комбинате он пишет пейзажи («Под Белорецком») и портреты рабочих – металлургов («Портрет рабочего в кепке», «Голова башкира» и др.)

Олексій Шовкуненко. Портрет Н.М. Ужвій в ролі Л.А. Раневської. 1947.

Ко времени пребывания в Москве, где Шовкуненко находился по пути из эвакуации, относится серия пейзажей, проникнутых ощущением тревожного военного времени («Артиллерия на мосту», «Москва. Кремль.», «Москва. Сумерки.» и др.) Это же настроение присутствует и в портретной галерее тех лет. Достойное место занимают в ней портреты скульптора Г. Тенера, академика Б. Чернышова, летчика Калениченко.

Работу в портретном жанре Шовкуненко продолжил уже в мирное время. Характер человека активного, полного жизненной энергии всегда интересовал художника. Он стремился к созданию образов содержательных, внутренне значимых. (Портреты Ю. Ямпольского, Г. Савицкого, М. Ямпольского). Обладая даром живописца, Шовкуненко большое внимание уделял цветовой насыщенности произведений. Это ярко проявилось в картинах, представляющих жанр театрального портрета (Портреты балерины Н. Скорульской, Н. Ужвий в роли Раневской и др.)

В собрании музея широко представлена пейзажная живопись послевоенных десятилетий. Здесь – уголки украинской природы, Прибалтики, Кавказа. Художник работал во всех живописных техниках, в совершенстве владея ими. В последние годы жизни он отдал предпочтение пастели как наиболее мобильной в работе с натуры. Особой поэтичностью отличаются пастельные пейзажи 70-х годов, созданные в Кончи-Заспе.

Алексей Шовкуненко. Осень. Синяя вода

Коллекция произведений нашего земляка, народного художника СССР, Действительного члена Академии художеств СССР Алексея Алексеевича Шовкуненко – интересная и значительная часть музейного собрания. Она по праву занимает достойное место в составе культурного наследия нашей страны.

Лилия Вольштейн, искусствовед,
зав. научно-экспозиционным отделом
ХОХМ им. А. А. Шовкуненко

* На сегодняшний день в коллекции музея представлено 156 работ Алексея Шовкуненко.