Карпо Трохименко. Деснянський луг. 1956. Полотно, олія

Валентина Виродова-Готьє. Портрет художника Карпа Трохименка

Український живописець Карпо Дем’янович Трохименко (1885-1979) залишив по собі помітний слід у розвитку вітчизняної реалістичної школи живопису, поповнивши скарбницю українського образотворчого мистецтва своїм величезним творчим доробком.

Митець народився в с. Сущани на Київщині, в сім’ї сільського писаря.

Мистецьку освіту отримав у Київському художньому училищі, в якому навчався у таких видатних педагогів, як Микола Пимоненко, Іван Селезньов, Олександр Мурашко.

Деякий час набував майстерності у Московському училищі живопису, скульптури і архітектури, надалі – у Петербурзькій Академії мистецтв (майстерня видатного художника-баталіста Миколи Самокиша), яка під час Першої світової війни в повному складі (включаючи і Трохименка) виїхала на фронт для замальовок військових дій. Ця подорож збагатила молодих митців не тільки враженнями від безпосереднього знайомства з фронтовим буденням, але й умінням швидко виконувати замальовки і етюди. В будь-яких, навіть найскладніших ситуаціях, сидячи в окопах або землянках, чітко і правдиво фіксували вони те, що відбувалось поруч з ними.

На Кавказі Трохименко вперше потрапив в старовинне місто Ерзерум. Його тисячолітня історія, стародавні храми, мальовничі мечеті і мінарети вразили уяву майбутнього майстра, глибоко запали в його душу.

Карпо Трохименко. На засіданні Президії АН УРСР (етюд). 1942. Полотно, олія

Сюжетно-тематичні картини митець почав писати ще під час навчання в інституті, надихаючись творами своїх знаних вчителів.

Карпо Трохименко. Інтер’єр будинка батьків О. Довженка. 1965. Картон, олія

В дусі традиційного реалістичного побутового жанру виконано чимало його картин, в тому числі невеликі роботи «На засіданні Президії АН УРСР» (Етюд. 1942) та «Інтер’єр будинку батьків О. Довженка» (1965) з колекції Херсонського художнього музею, композиції яких – стримані за кольорами і просякнуті відчуттям зіткнення енергії творення з реальністю.

Пейзажі митця наповнені поетичними ритмами. Вони викликають неповторний емоційний відгук і народжують безліч майстерно відтворених відтінків настрою (На Дніпрі. 1947; Осінь. 1977). Карпо Трохименко постійно творчо розвивався, сміливо крокував шляхом пізнання.

Чудові роботи майстра знаходяться в художніх музеях, галереях і приватних колекціях в Україні та за її межами.

Карпо Трохименко. На Дніпрі. 1947. Полотно, олія

Наталя Кольцова,
завідуюча науково-експозиційного відділу

Сьогодні ім’я художника-академіста Федора Броннікова (1827-1918) є майже забутим, але свого часу він був дуже популярним і затребуваним. Академія мистецтв у Санкт-Петербурзі не скупилася йому на звання, Бронніков мав усі чини, які даються тільки тим, чиї справжні заслуги беззаперечно визнані: академік, професор історичного живопису, почесний член Академії.

Федір Броннікеов. Автопортрет. 1856. Музей В.А. Тропініна і московських художників його часу (Москва)

Але початок творчого життя художника безхмарним не був. Народився майбутній митець у старовинному купецькому містечку Шадринськ Пермської губернії у родині іконописця, і саме батько дав захопленому малюванням сину перші уроки живопису. А після його смерті 16-річний юнак, мріючи вступити до Академії мистецтв, вирушив з попутним обозом у Санкт-Петербург. Та двері цього закладу виявилися закритими для міщан.

Одного разу відомий ксилограф Євстафій Бернардський побачив, як молодик малює на вулиці перехожих, і запросив його в свою майстерню. Так Бронніков став учнем граверної майстерні, де працював підмайстром «за харчі та одяг». Але він хотів бути не гравером — мріяв про кар’єру художника. І от щасливий випадок — знайомство у Бернардського зі скульптором Петром Клодтом, який і виклопотав хлопчині безкоштовний квиток слухача класів малювання академії, які Бронніков успішно пройшов і отримав срібну медаль.

Але тільки в 1850 році, після того як за клопотанням покровителів художника в Шадринську дали згоду відрахувати його зі свого міщанського товариства, він став повноправним учнем Академії, де займався у професора історичного живопису Олексія Маркова. Марков бачив скрутне становище свого учня і допомагав йому грошима, а потім домігся від академічної ради щомісячної стипендії в десять рублів. Піклувався вчитель недарма: за час навчання Бронніков отримав Малі та Великі срібні та золоті медалі і у 1853 році закінчив Імператорську Академію мистецтв з великою золотою медаллю, званням художника і можливістю відрядження до Італії.

Отже, омріяна Італія, «земля обітована» для художників, де у кожному камінчику вбачалися відбитки великої історії… У 1854 році, коли Бронніков вирушив за кордон пенсіонером, в Римі жили його товариші по Академії: Олексій Боголюбов, Олексій Чернишов, Лев Лагоріо – і Вічне місто підкорило вчорашнього студента своєю величною красою, яскравою південною природою, барвистістю італійського побуту і давньою історією, змусило багато читати і наполегливо працювати…

В Італії Бронніков залишився назавжди, бо слабкий стан його здоров’я вимагав теплого і м’якого клімату. В Римі на Віа Вітторія у нього була своя студія. Художник багато працював і став відомим і багатим італійцем. А через деякий час він одружується на італійці Марії Кармелі.

Незважаючи на багаторічне життя за кордоном, Бронніков не поривав зв’язку з батьківщиною, а його тривала поїздка до Росії (1863-1865) стала переломним моментом у творчості. Тут він зблизився з передвижниками і під їхнім впливом написав ряд жанрових картин, а у 1873 році вступив у Товариство пересувних художніх виставок. І якщо раніше Бронніков брав участь лише у російських академічних виставках, на яких регулярно був відмічений золотими медалями, то з 1881 року його пріоритетом стають заходи Товариства пересувних виставок.

Все життя Броннікова – це картини і творчість, художником він був плідним: працював завжди, навіть вночі, щоб ідея не пропала і нічого з голови не вилетіло. Його полотна відрізняються сильною експресією постатей та облич, чудовою технікою малюнку та особливим колоритом: м’якістю фарб, ніжністю відтінків.

Загалом, у творчості Федора Броннікова можна виділити історичний живопис античної тематики, жанрові картинки з життя сучасної художнику Італії, чудові італійські пейзажі та портрети, які вражали схожістю з натурою.

Одна з робіт Федора Броннікова представлена і у постійній експозиції Херсонського обласного художнього музею ім. О.О. Шовкуненка — це картина 1881 року, написана олією на дереві. Офіційно, вона має назву «Капуцин», але перед нами не чернець ордена «жебракуючих».

Федір Бронніков. Капуцин. 1881

Тож давайте подивимось, як виглядали капуцини. Зазвичай, вони носили довгі бороди, одягалися в рясу або волосяницю бурого кольору з гостроконечним капюшоном (завдяки якому орден і отримав свою назву), підперізувалися мотузкою з вузлом, який був символом міцності чернечих обітниць, а на босі ноги надягали прості сандалі.

Зображений Бронніковим священник зовсім не відповідає описам капуцинів. А от католицьким єпископом він цілком може бути. Фіолетова сутана (верхній довгий одяг католицького духовенства, що носиться поза богослужінням, її колір залежить від ієрархічного положення священнослужителя: у священика сутана чорна, у єпископа — фіолетова), білі шовкові літургійні рукавички також є деталлю одягу католицького єпископа, і пояс (фаш’я) відповідає єпископському сану – фіолетовий шовковий, на додачу ще й єпископський жезл. Твір відрізняється тонким малюнком, гостротою психологічної характеристики, переконливістю образної мови і живописною майстерністю.

І хоча картиною Федора Броннікова «Капуцин» часто ілюструють статті про історію цього ордену, можемо з упевненістю сказати, що художник насправді змалював не ченця-аскета, а римського католицького єпископа.

Лариса Жарких, наукова співробітниця

Одне з найважливіших завдань, що повстає перед будь-яким музеєм, є збереження національного культурного надбання. Науково-методична рада Херсонського обласного художнього музею ім. О.О. Шовкуненка вирішує це питання кожного року, обговорюючи та плануючи косерваційно-реставраційні заходи для предметів колекції в Національному науково-дослідному реставраційному центрі України.

На початку жовтня головний зберігач музею Марина Жиліна відвідала реставраційні майстерні, які розташовані в Києві та Одесі. Під час відрядження вона спілкувалася з фахівцями-реставраторами, які працюють з музейними творами живопису і графіки, декоративно-ужиткового мистецтва. У свою чергу до музею завітала Вікторія Коритнянська, ентомолог, якою були обстежені приміщення фондів з метою поліпшення умов збереження творів мистецтва. Завдяки професійним знанням, цінним порадам та зусиллям українських реставраторів нове життя отримав цілий ряд творів музейної колекції.

Серед них два літографічні аркуші Василя Тимма середини ХІХ ст. з циклу «Русский художественный листок», над якими плідно працювала реставраторка другої категорії Алла Міцкевич з Одеси.

Василій Тімм. Російський художній листок №27, 1855 р. Папір, літографія (до реставрації)

Василій Тімм. Російський художній листок №27, 1855 р. Папір, літографія (після реставрації)

Василій Тімм. Російський художній листок. Відпочинок на полюванні в Менгрелії (з малюнка князя Г.Г. Гагаріна (1810-1893). ХІХ ст. Папір, літографія (до реставрації)

Василій Тімм. Російський художній листок. Відпочинок на полюванні в Менгрелії (з малюнка князя Г.Г. Гагаріна (1810-1893). ХІХ ст. Папір, літографія (після реставрації)

Київські спеціалісти, зокрема реставраторка другої категорії Наталія Ткаченко та реставраторка вищої категорії Ольга Корвацька, відновили графічні портрети відомого херсонського майстра старшого покоління Івана Гопкала. Ці роботи внаслідок незадовільного стану тривалий час очікували свого повернення до музейної експозиції.

Іван Гопкало. Дівчина у форменому одязі. 1917. Сірий папір, олівець, крейда (до і після реставрації)

Іван Гопкало. Дівчина в українському вбранні. 1918. Папір, вуглина (до і після реставрації)

Іван Гопкало. Дівчина з косами. 1949. Папір на картоні, олівець (до і після реставрації)

Іван Гопкало. Дівчина з косами. 1949. Папір на картоні, олівець (до і після реставрації)Серйозним заходам та науковому дослідженню було піддано також одну з кращих робіт в музейній колекції – картину «Родина художника» Кіріака Костанді. Художником-реставратором цього живописного твору виступила київська художниця-реставраторка олійного живопису Вероніка Грабовець. У програмі реставрації було передбачено ряд першочергових заходів: зведення тріщини дошки як основи живопису, видалення поверхневих забруднень, підведення ґрунту в місцях втрат авторського живопису, тонування та нанесення проміжного шарового та захисного лакового покриття.

Важливою складовою науково-дослідної реставрації є проведення хімічного аналізу пігментів фарбового шару та рентгенографічне дослідження пам’ятки загалом. За результатами досліджень було встановлено, що картина має авторські зміни композиції. Зокрема, в процесі написання сюжету було приховано зображення стовбурів дерев (центр, права частина картини), змінено розмір та розташування етюдника, за яким працює художник (ліва частина картини). Ймовірно, що коляска з наймолодшою дитиною також була дописана автором пізніше.

Кіріак Костанді. Родина художника. 1901. Дерево, олія (після реставрації)

Головним зберігачем музею Мариною Жиліною регулярно обстежуються не тільки предмети збереження, а й приміщення фондосховищ на відповідність температурно-вологісного, світлового, біологічного режимів, враховується навіть швидкість руху повітря. Перед початком консерваційно-реставраційних робіт 2020 року нею було проведено огляд та відбір робіт, фотографування, оформлення дозволу на вивіз предметів колекції з музею, підготовлена відповідна документація, організовано транспортування та особистий супровід робіт до реставраційних майстерень і повернення їх до музею.

Таким чином, відновлені експонати, кожний з яких має паспорт реставрації пам’яток історії та культури України, можуть зайняти своє гідне місце в постійній музейній експозиції.

Владислава Дяченко, мистецтвознавиця

Серед художників Закарпаття одне з провідних місць належить Гаврилу Мартиновичу Глюку (1912-1983). Його численні твори, що відтворюють природу і побут рідного краю, пройняті оптимізмом і великою вірою в людину.

Гаврило Глюк. Ланка. 1975. Полотно, олія

Серед багатьох імен каталонських художників неможливо не згадати ім’я Антоні Міро – талановитого живописця, графіка, скульптора з Валенсії, який вдало використовує у своїх роботах елементи поп-арту (поп-арт – напрям в образотворчому мистецтві Західної Європи і США, що виник у 1950-1960 рр. як реакція на заперечення абстрактного експресіонізму).