Колекція творів херсонських майстрів у зібранні музею представляє творчість кількох поколінь наших талановитих митців, які взяли і продовжують брати активну участь у художньому житті України, збагачують свій досвід, формують традиції, що відображають розвиток мистецтва нашого краю.
Єгор Толкунов. Художник. 1978. Полотно, олія
Для тих, хто цінує книгу і все, що з нею пов’язано, продовжуємо розповідь про долі власників книжкових знаків і їхніх бібліотек. В цьому плані, музейне зібрання екслібрисів дарує нам невичерпні можливості.
Для Херсонського художнього музею Адольф Мінкус – фігура особлива. Адже за його проєктом була споруждена будівля Херсонської міської думи, в якій більше 40 років тому і оселився музей.
Народився майбутній архітектор 21 вересня 1870 року у родині художника-ювеліра Бориса Мінкуса. Власний життєвий шлях Адольф Борисович пов’язує з мистецтвом, але мистецтвом архітектурним — у 1890 році він завершує своє навчання на архітектурному факультеті Одеського художнього училища. Диплом училища дозволяв продовжувати навчання у столичній Академії Мистецтв, однак молодий митець вважав, що найкращою академією може бути лише практична діяльність. Тож з 1890 по 1897 рік навчався і працював у архітекторів Миколи Толвинського і Льва Влодека, а найбільший вплив на молодого Мінкуса мало навчання у одного з найвідоміших одеських архітекторів Олександра Бернардацці (1897–98 роки).
Свої перші проєкти Адольф Борисович почав створювати саме у часи свого «стажування» у іменитих архітекторів. Його першим проєктом став проект хірургічного відділення (1896–98) єврейської лікарні в Одесі. Пізніше Мінкус брав участь у розширенні лікарні: у 1903 році з’явився проєкт приймального відділення, а у 1910–11 — адміністративного корпусу.
Одним з ранніх був і проєкт будівлі Херсонської міської думи (нині Херсонський обласний художній музей ім. О.О. Шовкуненка). Конкурс, імовірно, було оголошено ще у 1899 році, а вже у 1900 на «суд» комісії було представлено чотири «анонімні» проєкти під назвами «Между делом», «Наскоро», «І-ХІІ» та «Южному граду — русское багатство». Після довгих обговорень було обрано «Между делом» як той проєкт, що найбільше відповідає поставленим перед архітекторами завданням. Його автором був молодий архітектор-початківець Адольф Мінкус.
Хоча конкурс було завершено ще у 1900 році, будівля на розі вулиць Соборної та Воронцовської з’явилась лише у 1905-1906 роках. Не зважаючи на всі перипетії, що передували та супроводжували саме будівництво, результат був того вартим — місто отримало будівлю для одразу чотирьох адміністративних установ і одну зі своїх архітектурних окрас.
Подальший творчий шлях Адольфа Борисовича зарекомендував його як автора проєктів житлових, громадських та промислових будівель. Серед його проєктів були: Азовсько-Донський комерційний банк на Рішельєвскій вулиці, Трамвайне депо на Водопровідній вулиці, Трамвайна станція на Грецькій площі (всі в Одесі); Будинок Політехнічного товариства у Москві (1905); у Києві — Двухкласне єврейське училище ім. Соломона Бродского, Дохідний дім Гецович-Міркиних (спільно з Федором Троупянським), Обласна лікарня та багато інших.
Готель «Бристоль», Одеса
Одним з найнезвичніших проєктів, що були створені Мінкусом, був дохідний будинок Гінзбурга у Києві, або, як його називали в народі, — хмарочос Гінзбурга. Це була перша на теренах України висотна будівля, що мала аж дванадцять поверхів.
Дохідний будинок Гінзбурга у Києві, який в народі називали “хмарочосом Гінзбурга”
Будівництво тривало з 1910–1912 роки. Проєкт розробили у співавторстві одеські архітектори — Адольф Мінкус та Федір Троупянський. Будівля розташовувалась на Інститутській вулиці, на місці сучасного готелю «Україна». Власником споруди був відомий будівельник-підрядник, купець першої гільдії Лев Борисович Гінзбург. На жаль 24 вересня 1941 року хмарочос був підірваний військами НКВС, що відступали з Києва.
Загалом, за своє життя Адольф Мінкус встиг створити більше сотні архітектурних проєктів, лише деякі з яких так і залишились не втіленими. Помер Адольф Борисович 22 грудня 1948 року в рідній для нього Одесі, а «династію» архітекторів продовжив його син Михайло Мінкус.
Анна Фурса, наукова співробітниця
У зібранні Херсонського художнього музею серед жіночих портретів пензля старих майстрів є один, історію якого буде дізнатися особливо цікаво. Це полотно відомого живописця, майстра портрету, іконописця, графіка, сценографа Миколи Васильовича Харитонова (1880–1944).
Майбутній митець народився в селянській сім’ї. Закінчив школу в Ярославській губернії. Переїхав до Петербурга, де працював в майстерні з виготовлення вивісок. Близько 1895 р. виїхав на Валаам, став послушником-іконописцем у монастирі.
Через деякий час Харитонов повернувся в столицю, де відвідував заняття в Художній школі Товариства заохочення мистецтв. Як вільний слухач навчався також у Вищому художньому училищі живопису, скульптури і архітектури при Академії мистецтв (1901-1909), в майстерні Іллі Рєпіна.
У 1912 р. він здійснив подорож країнами Європи, довгий час працював у Парижі, удосконалювався в майстерності в учбових класах Мюнхенської Академії мистецтв. Молодий митець писав композиції жанрового змісту, портрети, пейзажі, натюрморти. Був близький до передвижників та майстрів Спілки російських художників.
В роки Першої світової Харитонов був мобілізований. На замовлення так званої Трофейної комісії він створював портретні замальовки воєначальників. Трохи пізніше виконав серію олівцевих начерків і два живописних олійних портрета Федора Шаляпіна, з яким його зв’язували дружні стосунки, що мабуть і пояснює появу чудового портрета другої дружини співака — Марії Валентинівни Шаляпіної (1882-1964), уродженої Марії-Августи Елухен, овдовілої після першого шлюбу з заводчиком Едуардом Петцольдом.
Марія Елухен-Петцольд в молоді роки
Вперше Шаляпін зустрівся з молодою красунею-вдовицею, матір’ю двох дітлахів від першого шлюбу, на Московському іподромі. Федору Івановичу було 33 роки, Марії – 24. До знайомства з Шаляпіним Марія Валентинівна мешкала в Казані. Вона походила з давнього ліфляндського роду, з родини відомого лютеранського пастора Рейтлінгера — полкового проповідника в Страсбурзі та Відні. Дівчина була сьомою дитиною в сім’ї Елухен, мала чудову зовнішність і після закінчення казанської Маріїнської гімназії отримала звання домашньої вчительки.
Федір Шаляпін і Марія Валентинівна Шаляпіна (Елухен-Петцольд)
Практично з цього моменту, співак почав жити на дві родини. Петцольд невідступно слідувала за коханим всюди, куди б він не помандрував. Пізніше, разом з нею та їхніми спільними дітьми, Шаляпін виїхав в еміграцію. Марія Петцольд-Елухен не мала можливості офіційно носити прізвище Шаляпіна — їхній шлюб не був зареєстрований, тому що перша дружина співака відмовила йому в офіційному розлученні. І хоча це дратувало її, вона все одно завжди вважала себе вправі носити прізвище свого геніального чоловіка. «Шаляпіна Марія Валентинівна» – вона представлялася тільки так, по-іншому для неї було просто неможливо…
Промайнули роки… Померли в еміграції Федір Шаляпін і його дружина. Така ж доля склалася і у прекрасного художника свого часу Миколи Харитонова. В 1920 р. він емігрував з Росії до Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (колишню Югославію). Оформлював спектаклі в Хорватському народному театрі в Загребі. Пізніше переїхав до Америки, прийняв американське громадянство. Оселився в Нью-Йорку, де і похований.
Микола Харитонов. Портрет Шаляпіної Марії Валентинівни.
Камерний «Портрет Марії Валентинівни Шяляпіної» (приблизно десяті-п’ятнадцаті роки ХХ ст.) вражає своєю витонченістю, колірною гармонією, якоюсь несподіваною елегантністю і коректністю розкриття образу Шаляпіної, її тонкого душевного складу. З полотна дивиться закохана і щаслива молода жінка, одягнена з великим смаком. Кожна деталь прописана художником дуже ретельно. І, скоріш за все, це не тільки тому, що Харитонов був неперевершеним, просто фантастичним, портретистом. Відчувається довірливість відносин майстра та молодої красуні, якому вона дозволила стати свідком свого особистого щастя…
Наталя Кольцова,
завідуюча науково-експозиційним відділом
До дня народження майстра
У 2015 р. в Херсонському обласному художньому музеї ім. О.О. Шовкуненка більше трьох місяців тривав резонансний виставковий проект Народного художника України Анатолія Мельника «Мамайчуки. Погляд поза часом». Після виставки художник передав в дар музею драматичне за змістом живописне полотно «Порятунок».
Анатолій Мельник. Порятунок. 2009. Полотно, олія
Анатолій Мельник – художник великого формату, передусім, як майстер монументального образу, митець-філософ, правдивий аналітик культурологічного простору, так і як живописець, що обирає відповідний стиль для втілення свого задуму. Його художня промова, як мистецький пазл, є міксом різного типу художніх елементів. Сучасні алюзії, історичні ремінісценції, подвійна свідомість, навіть передбачення, позбавлені пафосності, складають його холодний, надто тверезий, логічно вибудуваний мистецький образ.
Мамайчуки (ця назва походить від імені легендарного козака Мамая) – дотепна авторська знахідка, уособлення українського народу. Хто він, козак Мамай? В народній картині – козак-вояка, що грає на бандурі – типове ставлення українців до метафізики буття, уособлення української ментальності. З іншого боку, це той героїчний дух предків, який боронив землю, оселю, родину. Розміщення такого зображення на стіні в кожній сільській хаті було підтвердженням наявності своєрідного культу.
В картинах Анатолія Мельника Мамайчуки – це потік історично забарвленої художньої свідомості автора, яка волає про трагічну долю українського народу, але без надриву і закликів, а як константа, що віддзеркалює цю даність в іншому вимірі, безпристрасній історичній перспективі, з’єднуючи таким чином минуле та майбутнє. Сучасність – жорстка, конкретна і свідома, неприхована художніми ефектами, яка наче зібрана з осколків протиріч – це підтекст творів Мельника, який відкритий до глядача, дискусії, діалогу.
Тоді в чому відображений особистий погляд автора, його ставлення до тієї невигаданої, болюче гострої сучасності? Відповідь на це питання лежить в площині того ж образу, який постає з картини. Художник начебто розчиняється в гучному племені мамайчуків, історичних нащадків загадкового пращура – невідомого козака Мамая, бо він також до них належить, і його ставлення – це погляд на себе із себе, з глибини свого родоводу. Саме тому він має право на іронію, бо це самоіронія, має право на гротеск, бо це є рефлексією на власне існування у світі.
Контрастне поєднання досить зрозумілого сучасного підтексту та площинно-узагальненої, лапідарної форми, що тяжіє до стилю монументального живопису – цікаве явище в розвитку українського мистецтва ХХ ст., яке ми можемо споглядати ще у «бойчукістів». Проте бажання автора саме так поєднати в своїх творах зміст та його втілення свідчить про намагання адекватно відобразити неоднозначність нашого суспільства, позначеного постійним стиканням взаємовиключних змістів, ідей, думок.
Вигідно відзначаються композиційні рішення автора, дуже влучно вихоплені типові ракурси чисельних фігур, які рухаються, діють, гуркотять в історичному процесі, лунають у часі. Справляє враження вишуканий лінійний ритм композиції, виразність силуетів, співвідношення головного цілого і суворо підпорядкованих тому окремих деталей.
Особливо привертає увагу колористична побудова творів, в якій зосереджена вся емоційна напруга образів, драматизм чи, навпаки, сатиричний запал картини. З іншого боку, відчуття гармонії поєднаних разом іноді протилежних кольорових плям вносить важливий художньо-естетичний компонент в інтелектуально насичений зміст виставки.
Виставковий проект Анатолія Мельника «Мамайчуки. Погляд поза часом» викликав неабиякий резонанс в Херсоні. Розворушене історичними колізіями та закроєне на реалізмі наше суспільство часом досить гостро сприймає виклики сучасного мистецтва. Проте, в даному випадку філософсько-художні, сатиричні та суспільно-значущі посилання автора знайшли розуміння в сприйнятті різних за типом та поглядами глядачів.
Справді, як би ми не ставилися до мистецьких творів Анатолія Мельника, його кричущі, експресивні образи мимоволі закарбовуються у пам’яті. І це природно, бо вони містять ту очевидну даність, те коло суспільних та ментальних негараздів, які ми всі разом добре відчуваємо і повинні гідно переборювати, зберігаючи разом з тим свою національну ідентичність. Саме в цьому полягає добра перспектива на історичне майбуття.
Владислава Дяченко, мистецтвознавиця