Author Archive

«Російський Ренуар» Павло Шмаров

Written by lara on . Posted in Статті

Сьогодні ім’я художника Павла Дмитровича Шмарова (1874-1950) не є широковідомим, навпаки, майже забутим. Полотна його пензля здебільшого зберігаються в приватних колекціях, як, наприклад, у французького колекціонера Жоеля Гарсіа, великого шанувальника його творчості.

Ще за життя художник мав великий успіх, його називали «російським Ренуаром» за унікальний стиль, що поєднував російські традиції з французьким ар-деко. Славетний Ілля Рєпін, в майстерні якого навчався Павло Шмаров, писав так:

«Шмаров йде попереду, в цьому безграмотному, дурнуватому хлопчику сидить великий художник… Скільки тепла, пластичності, м’якості в його етюдах! Скільки вражень і грандіозності в його ескізах!»

Звичайний воронезький юнак своєю працелюбністю і старанням зміг підкорити не тільки серце Рєпіна. Він писав портрети імператора Миколи II, членів царської родини і цвіту аристократії, за що отримав звання придворного художника. Після нагороди золотою медаллю за роботу «Горе переможеним» митець здійснив пансійну подорож європейськими країнами: вчився і працював у Вені, Римі, Мюнхені, Флоренції, Мадриді. Був учасником багатьох виставок Академії мистецтв, Товариства пересувних художніх виставок тощо. Картини майстра мали великий успіх, вони ставали надбанням європейських музеїв і приватних колекцій.

Волею долі у 1923 р. художник емігрував до Парижу. Розпочався зовсім інший етап його життя, усамітнений і сповнений жалю за минулим. Шмаров писав здебільшого портрети і жанрові картини на замовлення. Помер під Парижем. На жаль, могила художника була втрачена, проте залишилися його полотна…

Павло Шмаров. Портрет дівчинки. 1918. Полотно, олія

У колекції музею представлена робота Павла Дмитровича Шмарова «Портрет дівчини» (1918). В ній привертає увагу майстерність виконання, легка, невимушена, імпресіоністична манера письма, світло-тіньові ефекти, прозорість, соковитість та експресивність кольорів.

Інна Буренко, наукова співробітниця

«Маріуш Заруський»

Written by lara on . Posted in Новини

Фотопроєкт під егідою Генерального Консульства Республіки Польща в Одесі підготовлено на основі архівних фотодокументів Інституту національної пам’яті Республіки Польща

Коли я предстану перед св. Петром і той запитає, як про мене доповісти, я відповім: «Я ламав молотом окови неволі, водив поляків у гори й на море, щоб вони стали тверді, як граніт, а душі мали чисті й глибокі, як море.
Маріуш Заруський. Серед вихорів і хвиль. 1935 р.

Маріуш Заруський – бригадний генерал Речі Посполитої, невтомний громадський діяч, вихователь і друг молоді, моряк, альпініст, а також мандрівник, фотохудожник, живописець, піонер лижного спорту, автор віршів і оповідань, публіцист. Він народився 31 січня 1867 р. у маєтку Думанів на Поділлі. Його батько Северин Заруський був орендатором маєтку, отримував доходи від врожаю пшениці, тютюну й цукрового буряку. В родині Заруських було три сина: Станіслав, Болеслав і Маріуш. Першу освіту вони здобули вдома. Потім Маріуш розпочав навчання у приватній школі у Могилеві-Подільському та державній гімназіі Кам’янця-Подільського, де потрапив під вплив свого дядька Юзефа, борця за незалежність Польщі. Там Маріуш встановив контакти з російськими революціонерами.

1885 р. Заруський розпочав навчання в Одесі на фізико-математичному факультеті університету та забрав туди всю родину. В Одесі він писав морські види та сцени з портового життя, вступивши до Одеської рисувальної школи. Пізніше, захопившись романтикою морських мандрів, вступив до Одеської морехідної школи. Тоді ж проявився і його поетичний хист.

В цей час студент Заруський постійно відвідував революційні гуртки Одеси. Його активність не залишилася поза увагою поліції, 1894 р. його було заарештовано та кинуто до одеської в’язниці, а потім засуджено до п’яти років заслання на російській півночі. Екстремальні умови Арктики сформували в ньому такі риси лідера, як наполегливість, витривалість, сила характеру, відповідальність за інших, сміливість тощо.

1901 року, повернувшись до Одеси, Маріуш одружився на дочці лікаря Кетлинського, після чого молодята переїхали жити до Кракова. У Краківській період свого життя Заруський шліфував художні навички в Академії образотворчого мистецтва, навчаючись у Юліана Фалата, Юзефа Мегоффера та Леона Вичулковського. Після невдалих спроб зійти на мистецькому небосхилі, Заруський зайнявся популяризацією вітрильного судноплавства. Проте вже через три роки він разом із дружиною переїхав до Закопаного, яке переживало туристичний бум. Зваблений величною красою цього гірського курорту, Заруський щасливо прожив тут до початку Першої світової війни, співпрацюючи з місцевою газетою та підкорюючи гірські вершини, ведучі туристів маршрутом.

Зі спалахом війни Заруського було мобілізовано до військового формування на чолі з Юзефом Пілсудським, який вбачав у боротьбі з Російською імперією шанс на відродження незалежної Польщі. Після участі у десятці битв та сутичок на Волині й Поліссі Заруський прийняв командування полком. 1 жовтня 1917 р. його було ув’язнено у Перемиській фортеці за відмову присяги на вірність німецькому кайзеру й австрійському цісарю. Через два місяці він продовжив боротьбу на фронті на кордонах з Чехословаччиною, Білоруссю, Литвою. 1920 року отримав звання полковника. 1921 року чекав на звільнення у запас, зважаючи на поважний вік (55 років), та це йому не судилося. 1923 р. за рекомендацією Пілсудського Заруського було призначено на посаду генерального ад’ютанта президента Речі Посполитої Станіслава Войцеховського, а вже через рік підвищено до ступеня бригадного генерала. 1926 року Маріуш Заруський офіційно вийшов у відставку.

Не витрачаючи часу на відпочинок, Заруський зайнявся створенням Яхт-клубу у Гдині, ставши його командором. За час його головування було здійснено інтеграцію харцерського, академічного та клубного вітрильного спорту. Впродовж трьох літніх сезонів він проводив курси на звання морського яхтсмена і стернового. У міжвоєнній Польщі динамічний розвиток вітрильного спорту був пов’язаний з харцерством. Було придбано шведську шхуну, яку було адаптовано під потреби яхтингу та названо іменем Завіши Чарного, славетного лицаря, що уособлював скаутські чесноти. Її капітаном став Маріуш Заруський. Під його командуванням вітрильник зробив 17 походів. 1935-39 рр. генерал опублікував три книги спогадів, серед яких особу популярність мала книжка «Серед вихорів і хвиль».

На початку Другої світової війни Маріуш Заруський з родиною перебував у Варшаві, а потім виїхав на Волинь і до Львова. Там він був заарештований НКВД. Навесні 1940 року його етапували з львівської в’язниці до Херсона. Після поспішного слідства його засудили до 5 років таборів у Красноярському краї, однак він захворів на дизентерію і у тяжкому стані потрапив до в’язничної лікарні. 8 квітня 1941 року Маріуш Заруський помер у Херсоні та був похований на міському цвинтарі, де пізніше було встановлено меморіальний знак. У Херсонському костелі Пресвятого Серця Ісуса Христа сьогодні знаходиться дзвін, привезений і встановлений на кошти польських харцерів, та меморіальна дошка на честь Маріуша Заруського.


Виставку підготовлено на основі архівних фотодокументів Інституту національної пам’яті Республіки Польща в пам’ять 80-річчя мученицької смерті Героя Польщі Маріуша Заруського в Херсоні.

«Зустріч поколінь»

Written by lara on . Posted in Новини

Виставка німецьких художників України, присвячена 80-річчю депортації німецького народу, в рамках проєкту «Мистецтво на зламі тисячоліть»

Відкриття: 23 березня в стінах облдержадміністрації.

Ця виставка стала можливою завдяки унікальному 15-річному проекту «Зустріч поколінь» (2006-2021 рр.), семінарів-пленерів та експедицій німецьких художників України за фінансової підтримки Федерального Міністерства внутрішніх справ, будівництва та регіонального розвитку Німеччини через Благодійний Фонд «Товариство Розвитку» (м. Одеса).
Ідейним натхненником і керівником проекту є Ангеліна Шардт, Президент Асоціації німців України, Член Президії Ради німців України.

За роки реалізації проекту виставки картин німецьких художників України були з успіхом проведені в Миколаєві, Херсоні, Одесі, Запоріжжі, Мелітополі, Донецьку, Харкові, Білій Церкві, Києві, Мукачевому, Чинадієвому, Львові, Хмельницькому, Тернополі, Високопіллі, Друськинінкає (Литва), Берліні (Посольство України в ФРН).
В цьому році проект «Зустріч поколінь» присвячений 80-річчю депортації німецького народу. Він об’єднав різні покоління митців німецького походження з багатьох куточків нашої країни і дав можливість молодим аматорам і метрам показати своє мистецтво та відобразити драматичні події історії свого народу за часів тоталітаризму.

У 1941 р. розпочала діяти сталінська репресивна машина за етнічною ознакою щодо німців, які проживали в Україні. Всього з території Запорізької, Донецької та Ворошиловградської (нині Луганської) областей до Казахстану та Новосибірську в концтабори та трудові табори депортували 79 тисяч німців. Від нелюдських умов проживання та тяжких хвороб загинуло багато невинних людей, особливо жінок і дітей. Саме цю непопулярну історію відображено у творах мистецтва на виставці.

До сучасної експозиції увійшли роботи Гаррі Вільгельмовича Руффа, заслуженого художника України, кавалера ордена III ступеня «За заслуги перед Вітчизною», члена Міжнародної Спілки художників «За Мир» (у 2015 р. Гаррі Руфф був нагороджений відзнакою Європарламенту «Золотий пензель світу»); Галини Вікторівни Невінчаної, художниці, члена Спілки письменників України (Біла Церква) – цикл картин, присвячений 80-річчю депортації німців, роботи Тетяни Юшко (м. Євпаторія), Петра Алексєєва (м. Хмельницький), а також інших художників.

Наталя Рибар (м. Мукачево) репрезентує фотовиставку «Німецький Київ» за результатами експедиції по німецьких місцях м. Києва.

Гаррі Руфф, Галина Невінчана і Наталя Рибар є переможцями конкурсу Авангарду німців України «Unsere Besten».
Загалом виставка дозволить залучити широкі верстви громадськості до мистецтва живопису німецьких художників України, до знайомства з їхньою історією та культурою, а також сприятиме покращенню іміджу німецької меншини в Україні та поглибленню процесу самоідентифікації народу, розвитку добросусідських відносин між Україною та Німеччиною.

Безпосередніми організаторами виставки виступили:

  • Миколаївський обласний Центр німецької культури,
  • Херсонський обласний Центр німецької культури.

Куратори виставки:

  • Відділ з питань релігій, національних меншин та охорони культурної спадщини управління культури Департаменту реалізації гуманітарної політики Херсонської обласної державної адміністрації,
  • Херсонський обласний художній музей ім. О.О .Шовкуненка.

Приємною несподіванкою стало вручення грамоти музею від Асоціації німців України за вагомий внесок в просвітницьку діяльність для німецької меншини в Україні.

Олексій Шовкуненко. Фрагменти спогадів з ілюстраціями

Written by lara on . Posted in Статті

ДИТИНСТВО

…Я народився на околиці Херсона, яка з катерининських часів зберегла назву Військовий форштадт. Пам’ятаю старовинну фортецю й вали, які я сходив уздовж і впоперек. Та більше вабила мене малого не давнина, а порт, річка Кошова — притока Дніпра. Я міг цілі години дивитись, як входять у порт і швартуються пароплави, як увечері запалюються й переморгуються вогні за річкою. Мов приворожений, спостерігав я в пору осінніх зелених базарів, як сновигають Кошовою вантажені капустою, баклажанами, кавунами човни — дубки, і мені здавалося, що то ожилі гори — сріблясті, жовто-гарячі, зелені — ковзають по воді, віддзеркалюючись у їх синяві. Не відриваючи очей, я дивився на бронзові, засмаглі тіла чоловіків, що веслували, на швидких у рухах жінок, що перегукувалися на березі.

Олексій Шовкуненко. Херсон. Зелений базар. 1928. Дошка (фанера), олія

Олексій Шовкуненко. Херсонський базар. 1950 (за ескізами 1921 р.). Картон, олія

А Дніпро! А зелена стіна комишів на лиманах!

Олексій Шовкуненко. На Дніпрі. В плавнях. Херсон. 1914

Олексій Шовкуненко. На Дніпрі. В плавнях. Херсон. 1914

А мальовничі Олешки (як чудово оспівав їх у своїх незабутніх «Вершниках» Юрій Іванович Яновський!).

Олексій Шовкуненко. Портрет Юрія Івановича Яновського (письменник). 1954. Полотно, олія

А рибалки на Карантинному острові за Кошовою! <…>

Олексій Шовкуненко. Біля ріки. 1960. Полотно, олія

Усе це назавжди закарбувалося в пам’яті. І згодом не раз — у довоєнні часи з натури, а в післявоєнні — по пам’яті — я писав ескізи з повними овочів дубками, що мчать під вітрилами, зелені базари на березі Кошової, ставних баб біля величезних кошів з жовто-гарячими, аж червоними баклажанами…

Олексій Шовкуненко. Херсон. Зелений базар. 1921. Полотно, олія

Олексій Шовкуненко. Херсон. Зелений базар. Ескіз. 1950 (за ескізами 1921 р.). Картон, олія

НА ДНІПРОБУДІ

<…> Остаточне рішення виїхати на Дніпробуд прийшло тоді, коли звідти повернулася група студентів Одеського художнього інституту, які перебували там під час літньої практики. Те, що я побачив на студентських етюдах, захопило мене (це вже були не чорно-білі фотографії, а живописні твори — колір і сонце, небо, простори Дніпра, потужні споруди, що виростали на його берегах!).

Я тут же зібрався й виїхав. Це було восени 1930 року. Десять акварельних малюнків з тих, що я виконав тоді, я показав на Третій Всеукраїнській художній виставці, яка відкрилася в Одесі в березні 1931 року. Там же експонувалися три мої акварелі, написані 1930 року на Одеському суднобудівному заводі. У наступні два роки я знову виїздив на Дніпробуд, тепер уже влітку і на довший строк. <…>

Олексій Шовкуненко. Будівництво греблі Дніпрогесу. Папір на картоні, гуаш

Великі, розміром в аркуш ватманського паперу акварелі писалися протягом одного сеансу: освітлення швидко змінювалося, сподіватися на те, що завтра о цій порі воно буде таким же, не доводилося. Та й натура, самі мотиви — захоплююче чудові — спонукували до роботи «на одному подиху».

Писав на сухому папері. Я люблю писати «по мокрому», це дозволяє домогтись великих, часом несподіваних, живописних ефектів. Та в даному разі не було ні можливості, ні терпіння чекати, поки зволожений папір трохи висохне, щоб продовжувати роботу далі.

ПОРТРЕТИ

З юнацьких років мене приваблював образ людини. <…>

Олексій Шовкуненко. Робітфаківка. 1920. Папір, пастель

…Мої портрети середини 20-х років становлять, здається мені, досить цілісну групу. Це головним чином зображення близьких мені осіб, а також портрети, виконані на замовлення. За характером це те, що звичайно називають інтимними портретами.

Олексій Шовкуненко. Жіночий портрет. 20-30 рр. ХХ ст. Папір, пастель

<…> Я не визнаю живопису нематеріального, кольору нематеріального. Тим більше, що і глядач в матеріальності живопису, кольору справедливо бачить один з проявів правди, реалізму. Я переконаний, що коли глядач каже «як живе»,— це не завжди через поганий смак або прихильність до натуралістичної фотографічності.

Олексій Шовкуненко. Інтер’єр з дівчиною. 20-і рр. ХХ ст. Папір, пастель

<…> Портретів М.М. Фадєєвої я тоді намалював декілька. Той, про який вже йшлося,— у квітчастій хустці, пов’язаній навколо голови,— написаний олією. Хотілося, щоб соковиті фарби контрастно підкреслювали класично строгі риси обличчя. Де тепер цей портрет, не знаю. З виставки його купив італійський консул в Одесі і, мабуть, вивіз за кордон. Інший портрет М.М. Фадєєвої — в хустці, накинутій на голову й плечі,— так само виконаний олією. Але тут стримані барви (сполучення фіолетового із сріблясто-сірим) мали становити гармонію зі строгими рисами та матовою шкірою обличчя молодої жінки. В Державному музеї українського образотворчого мистецтва в Києві є ще один, незавершений портрет М.М. Фадєєвої — в українському вбранні («Українка»).

Олексій Шовкуненко. Портрет Марини Михайлівни Фадєєвої. 1920. Папір, пастель

М. М. Фадєєва позувала мені для картин «Біля басейну» (є два варіанти: один виконаний олією, другий — змішаною технікою акварелі, гуаші й пастелі) та «В парку».

Олексій Шовкуненко. Етюд. 1924. Папір на картоні, олія

<…> Цикл портретів молдавських колгоспників і колгоспниць складається з кількох творів, написаних у 1936—1937 роках. Це — «Портрет молдавського колгоспника тов. Осадчого», «Портрет Декіци Фрунзе», «Портрет Наталуци Слюсар», «Молдаванка перед дзеркалом», «Молдаванка з відром», «Молдавський колгоспник. Етюд». Для «Молдаванки перед дзеркалом» позувала Декіца Фрунзе.

Олексій Шовкуненко. Портрет молдаванки біля дзеркала. 1936. Полотно, олія

У Молдавію виїздили бригадами — по декілька українських Живописців, скульпторів і графіків. Нас вразила краса природи цього краю, його людей, картини їхньої праці на виноградниках та тютюнових плантаціях. Усе це я хотів передати в портретах. Звідси їх яскрава барвистість — сполучення червоних, зелених, синіх, вохристих, звідси й декоративність, яка нечасто є в моїх роботах. А втім, це стосується лише робіт, писаних олією; акварелі «Молдаванка з відром» та «Молдавський колгоспник. Етюд» вирішені тонально. Декіца й Наталуца позували в школі, де ми мешкали, а інші — на відкритому повітрі.

Олексій Шовкуненко. Портрет молдаванки біля дзеркала. 1936. Полотно, олія

<…> У роки війни — в Уфі та в Москві — я, як ніколи доти, з захватом працював над портретами. Якось по-новому вдивлявся я в людей. Та вони й справді були інші.

В Уфі ми жили з липня 1941 по липень 1943 року. Першого року перебування тут написано портрет льотчика Калениченка, президента Академії наук УРСР О. О. Богомольця, скульптора Г. С. Теннера (два етюди: один — аквареллю, другий — кольоровими олівцями); наступного — віце-президента Академії наук УРСР О. В. Палладіна, академіка АН УРСР Б.С. Чернишова, українських письменників Івана Ле та Л. С. Первомайського, башкирського поета Сайфі Кудаша, архітектора В. Г. Заболотного, знатного сталевара Бєлорєцького металургійного заводу В.Т. Рябова та ін. У ці роки я намалював аквареллю декілька етюдів башкирів — робітників Бєлорєцького заводу.

Олексій Шовкуненко. Льотчик Калениченко. 1943. Папір, акварель

Портрет льотчика Калениченка, який прибув до Уфи на лікування (точніше — етюд у двох варіантах — поколінний та погрудний) писався швидко: кожен варіант протягом двох сеансів. Я вперше малював кадрового військового, працювати було цікаво. Льотчик поривався на фронт, позував у шоломі, з яким не розлучався, та в шкіряному реглані.

Олексій Шовкуненко. Льотчик Калиниченко (етюд). 1942. Папір, акварель

Характерна річ: не тільки письменників-фронтовиків, які прибували до Уфи на короткий час, Івана Ле та Л.С. Первомайського, а й академіка Б.С. Чернишова, архітектора В.Г. Заболотного, скульптора Г.С. Теннера я малював у верхньому одязі: в шинелі, кожушку, пальті.

Олексій Шовкуненко. Портрет академіка Бориса Сидоровича (Ісидоровича) Чернишова. 1943. Папір на картоні, акварель

Опалювали тоді не дуже добре, в приміщеннях було холодно, та справа навіть не в тому: всі були немов у поході, готові йти, діяти. На обличчі Г.С. Теннера, опріч усього іншого, відбилися і горе, і недуга: він сильніше за інших переживав окупацію України, його рідної Одеси, хворів від тяжких переживань.

Олексій Шовкуненко. Портрет скульптора Григорія Самойловича Теннера. 1942. Папір, кольорові олівці

<…> Майже водночас, того ж 1947 року, я написав олією портрет Наталії Михайлівни Ужвій у ролі Раневської в драмі А.П. Чехова «Вишневий сад». Я пишу портрети без попередніх ескізів — одразу на полотні чи папері в попередньому рисунку знаходжу композицію, розташування постаті на площині і в просторі. Але в даному разі я зробив невеличкий попередній ескіз олією на папері. Адже завдання було важке: передати властиве видатній артистці вміння, перевтілюючись, залишатися самою собою.

Олексій Шовкуненко. Портрет Наталії Михайлівни Ужвій в ролі Любові Андріївни Раневської (за п’єсою А.П. Чехова «Вишневий сад»). 1947. Полотно, олія

<…> Роком раніше, так само на відпочинку, в Хості, я написав аквареллю портрет мого давнього друга, співучня по Академії мистецтв Георгія Костянтиновича Савицького. На жаль, він залишився незавершеним, та мені, здається, вдалося якоюсь мірою передати широкий російський характер цієї чудової людини й визначного художника.

Олексій Шовкуненко. Портрет художника Георгія Костянтиновича Савицького. 1946. Папір, акварель

Олексій Шовкуненко. Спогади

«Що за дивна сила слова!» Поет очима Василя Касіяна

Written by lara on . Posted in Статті

Шляхетна, освічена, волелюбна, незламна, вона стала символом мужності і боротьби. Іван Франко назвав її, жінку, наймужнішим поетом України. Не поетесою — поетом! Вона вболівала за свій «занапащений край» і обрала собі взірцем для наслідування образи Прометея, Спартака, Жанни д’Арк.

У зібранні Херсонського художнього музею є десяток ілюстрацій різних художників до творів поетеси. Але зараз звернемо увагу лише на дві роботи Василя Касіяна (1896-1976) — засновника художньої школи української графіки, майстра класичної європейської гравюри на дереві, блискучого ілюстратора, чия книжкова графіка увійшла в «золотий фонд» національної книги.

Інколи навіть не віриться, що художник проміняв життя у Празі, де він здобув художню освіту, отримав європейське визнання, обіймав добре оплачувану посаду викладача, на радянську реальність, на, як виявилось, отії «золоті кайдани». А, з іншого боку, тоді, мабуть, і не могло бути інакше: у свідомості Василя Касіяна завжди домінував ідеал української культури. Він повернувся, бо прагнув працювати для рідного народу. І працював, часом віддаючи данину радянській системі. Серед найяскравішої мистецької спадщини майстра — низка ілюстрацій до української класики.

«Захоплено думаю про велич української класичної літератури, про її талановите слово, як і талановитий наш народ. Художник має велике щастя знаходити в цьому слові теми для правдивих сюжетів і вкладати в них душу…» – писав Василь Касіян.

Митця приваблювала література, що відображує дух волелюбності українців. Саме такими і були для Касіяна твори Лесі Українки, які, за словами самого художника, «сповнені ідей для створення великих циклів ілюстрацій».

Звісно, що пройти повз образ самої «Доньки Прометея» митець не міг — її доля, її творчість, її сила духу вражали її сучасників і продовжують вражати тих, хто хоча б трошечки занурився в її поезію та біографію. Леся Українка Касіяна — зовсім не ікона, вона жива жінка, замислена, з тугою і болем в очах, і водночас з якоюсь нежіночою силою.

Василь Касіян. Леся Українка. 1946. Папір, офорт.

«Я показував Лесю Українку сильною, мужньою і як крицевою зброєю було її слово, змальовував красивою…», — зізнавався художник.

Але насправді він не прикрашав поетесу, не «декорував», не додавав «українськості». Може, його Леся і не дуже схожа на тиражовані портрети, до яких ми звикли (роботи Василя Касіяна ніколи не мали ознак фотографічності й натуралізму, та й кого зараз цікавить фотографічна точність — для цього є світлини), зате от він — її характер, її єство, без фальші та лоску.

До поеми Лесі Українки «Давня казка» (1893), яку вона написала у двадцятидворічному віці, митець звертався неодноразово — і у 1950-ті, і у 1970-ті роки. Очевидно, що для художника тема, яка все життя хвилювала поетесу — поет і народ, — була близькою та болючою, бо без демонстрації прихильності до влади вижити у лещатах країни соціалізму було неможливо.

Так, він був свого роду «прапором» радянської держави — знаний художник європейського рівня віддав перевагу життю в соціалістичній країні. Для нього не шкодували звань та нагород — саме Касіяну першому з митців присвоїли Шевченківську премію, він став головою Спілки художників України, Героєм Соціалістичної Праці, депутатом Верховної Ради, академіком. Але він, як і багато інших офіційних митців, залежав від державних замовлень і був вимушений палко oспiвувати «соціалістичні перетворення» в країні, щоб пересічні громадяни повірили, що «жити стало краще, жити стало веселіше». Раніше, живучи у капіталістичній країні, він сприймав СРСР як втілення своїх заповітних мрій. Натомість на власні очі побачив голод, сам тяжко пережив його. І після голодомору, на виставці в 1936 році, художник насмілився експонувати свій дереворит «Голод», за що мало не поплатився життям. Після того у шафці біля чорного ходу квартири він завжди тримав вузлик з одягом і сухарями – про всяк випадок… Він вижив, не був ув’язнений, але у 1937-му його таки звільнили з роботи як «ворога народу».

Не поет, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотії тонкі сіті.

Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки.
Золоті надіть кайдани.

Василь Касіян. У в’язниці. Ілюстрація до поеми Лесі Українки «Давня казка». 1970. Папір, офорт

На офорті 1970 року «У в’язниці» образ ув’язненого поета, який не припав на пропозицію графа-деспота стати його придворним співцем, випромінює світло. Увага художника прикута до сивого старця, якому тюремні стіни не заважають творити, адже це момент народження палкого поетичного слова. І замислений погляд поета, так схожий на погляд самої Лесі Українки з портрета, виконаного Василем Касіяном.

Та й в темниці буду вільний, –
Маю думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.

Максим Рильський присвятив Василю Касіяну вірша на його 50-річчя, де є такі рядки:

Що з серця йде, те вічним стане,
В століття переллється мить.
Служи народу, Касіяне,
Йому бо тільки й варт служить.

На жаль, художник, відданий своєму народу, робити це міг не завжди… І знаходив віддушину у зверненні до української класики, зокрема, до творів Лесі Українки, з її мужнім правдивим словом і щирою любов’ю до України.

Лариса Жарких, наукова співробітниця