Posts Tagged ‘архітектура’

На Різдво до Львова

Written by lara on . Posted in Живописна Україна

Мабуть, так собі уявляє ідеальне Різдво більшість тих, хто віддає перевагу подорожам на новорічні свята. Тож саме туди ми сьогодні і відправимось у рамках рубрики «Живописна Україна». А допоможуть нам у цьому два відомих українських художники – Ларго Михайлович Бальзак та Валентин Львович Бунов. Роботи двох митців по-різному, але в той самий час однаково «закохано» зображають Місто Лева.

Більша частина туристів віддають перевагу прогулянкам містом удень, коли майже всі міські музеї та пам’ятки архітектури відкриті для відвідувань, менша — ввечері, коли місто показує свій «святковий» образ і запалюється міріадами вогнів. І майже всі гості Львова побачать його саме таким. Але на нас із вами чекає абсолютно незвичний погляд на це давнє місто, овіяне сотнями легенд і не меншою кількістю правдивих історій. Ми з вами відправимось на особливу прогулянку святковим містом, не без допомоги Бальзака та Бунова, — на нас чекає нічний Львів.
Ми побачимо найвідоміші пам’ятки міста, але у незвичному вигляді. Світло дня вже згасає, і у вечірніх тінях оживають старовинні легенди… Тож, не гаючи часу, вирушаймо до першого пункту нашого маршруту – і наша подорож починається.

Біля більшості туристичних принад міста завжди досить людно — тут і екскурсійні групи, й індивідуальні відвідувачі. Але мало кому приходить на думку відійти від звичних маршрутів і подивитись на всім відомі місця з іншого ракурсу. А варто лише зробити кілька кроків від второваних стежок – і здається, що у тінях старих міських кварталів починають оживати легенди, а булижники мостових відкривають дорогу до цікавих, а іноді і героїчних сторінок історії Львова.

Одна з таких сторінок — будівництво Кафедрального собору Святого Юра, святині Української греко-католицької церкви. Цей архітектурний пізньобарочний комплекс складається із самого собору, митрополичих палат, капітульних будинків, дзвіниці, владичих садів та огорожі. До створення цієї пам’ятки доклали зусиль два архітектори — Бернард Меретин та Клеменс Фесингер, а частину соборного оздоблення створив відомий український скульптор Іоган Пінзель. Із Собором Святого Юра також тісно пов’язана сім’я Шептицьких — фундатори храму та активні церковні діячі.

Силует Собору елегантною громадою видніється на фоні вечірнього неба. Ми йдемо через соборні сади у напрямку центру, а навздогін нам лунає давній монастирський дзвін, що так само дзвонив століття тому для Галицьких князів, закликаючи вірян на вечірню службу.

Валентин Бунов. Березень. З серії «Львівська сюїта». 1971. Папір, монотипія

За садами нас зустрічають старі квартали, чиї мощені вулички ведуть до давнього серця Львова. Останнє денне світло згасло, і тепер лише світло ліхтарів то тут, то там вихоплює, наче частинки пазлу, фрагменти міської реальності: кругляки мостових, фрагменти вивісок кафе, старовинні двері будинків… І так, немов по сліду з хлібних крихт, саме місто веде нас далі, грайливо показуючись у світлі ліхтарів і швидко ховаючись у нічну темряву, аби вже за десяток метрів з’явитись знову.

Попереду ліхтарне світло привело до затишної площі, у центрі якої височіє колонна. Підійшовши ближче, бачимо, що на постаменті біля основи колони стоїть чоловік із плащем на плечах. Та то не просто чоловік, а один з найвідоміших поетів ХVІІІ століття Адам Міцкевич, а до нього вздовж колони, немов від самого неба, злітає його муза. Так і застигли вони вдвох на площі, освітлені ліхтарями. А перед нами знову «розступаються» будинки, а ліхтарі ведуть нас далі.

Ларго Бальзак. Серія Львів вечірній. 1988. Лист V. Папір, меццо-тинто, суха голка

Вже за першим рогом відкривається картина величавого Латинського кафедрального собору (Успіння Пресвятої Діви Марії), що виситься над довколішними будинками. Масивні готичні громади міцних стін встигли побачити майже півтисячолітню зміну поколінь і навіть «забути» як дату власного заснування, так і ім’я свого фундатора. А башта-дзвіниця височіє у небі над історичною частиною Львова. Вночі складається враження, що вона є одним зі «стовпів», які підтримують небо над містом.

Ларго Бальзак. Серія Львів вечірній. 1988. Лист VІ. Папір, меццо-тинто, суха голка

Варто лише зайти за собор – і погляду відкривається «серце» Міста Лева — його центральна площа Ринок, де висока і строга башта Ратуші стереже спокій жителів міста. У світлі нічних ліхтарів цей головний з міських «атлантів» немов оживає і дивиться на перехожих з якоюсь суворою батьківською ніжністю.

Проходимо через площу – і вже на виході, на самому її розі, світло вихоплює фонтан, увінчаний статуєю античної богині полювання Діани в «компанії» двох собак. Цей фонтан є частиною архітектурної композиції площі Ринок, що складається ще з трьох подібних. Свого часу ці фонтани відігравали важливу роль у забезпеченні міста водою та були частиною системи її розподілу.

Ларго Бальзак. Серія Львів вечірній. 1988. Лист ІІ. Папір, меццо-тинто, суха голка

А далі, за площею Ринок, на нас вже очікує так званий Латинський квартал. І у проміжку між будинками, ще з площі, видніється темний силует Домініканського собору. Мабуть тіні, що ховаються по фасаду цього пізньобарочного собору, могли б розповісти багато цікавого про минулі події: і про «війну» за наречену, і про своїх будівничих, і навіть про своїх «попередників», що стояли на цьому місці…

Ще трохи — і від всієї цієї архітектурної краси голова піде обертом. Тож можливість отримати невеликий перепочинок прийшлась як раз доречно — неподалік від собору розкинулась паркова зона, а з собою була передбачливо захоплена гаряча кава (яка у Львові неперевершено смачна). Тиша нічного парку, легка та елегантна альтанка, а з неба світить повна луна — все це створило майже романтичну атмосферу.

Валентин Бунов. Вночі у зимовому парку. З серії «Львівська сюїта». 1987. Папір, змішана техніка

За парком відкриваються все нові міські квартали, над якими видніється силует увінчаної двоскатним дахом і вежами по боках Церкви святого архістратига Михаїла. Колись цей храм, заснований ще на початку XVІІ століття орденом кармелітів босих, знаходився за межами тодішніх міських стін, а зараз — став частиною історичного центру.

Ларго Бальзак. Серія Львів вечірній. 1988. Лист ІV. Папір, меццо-тинто, суха голка

Та наша дорога веде нас у протилежному від церкви напрямку. Наша прогулянка розтяглась на всю ніч, і небо на сході вже почало жевріти. Дорога привела нас вгору — туди, де, за легендами, і було закладено Місто Лева — на пагорб, що височіє над містом і носить горду назву Високий замок. Поки ми піднімались, перед нами поступово відкрилась панорама всього центру старого Львова. Небо вже майже розвиднілось, а на його світлому фоні ще по-нічному темніють башти та куполи соборів, які лише починають ловити перші промені нового дня.

Валентин Бунов. Башти Львова. З серії «Львівська сюїта». 1970. Папір, фломастер, пастель.

Анна Фурса, наукова співробітниця

Живописна Україна. Путивль

Written by lara on . Posted in Живописна Україна

Кожне старовинне місто має своїх «героїв» і персонажів, з якими воно асоціюється і які одразу приходять на згадку. А яке місто спадає на думку, коли кажуть про «Плач Ярославни»? Звісно Путивль. Саме туди ми і відправимось.

Вперше Путивль згадується в Іпатієвському літописі під 1146 роком, але дата його заснування може бути на декілька століть «старшою» за літописну згадку. Розташований на перехресті торговельних шляхів, Путивль відігравав важливу торгівельну та фортифікаційну роль як одна з фортець, що захищали Київську Русь від половців, був центром удільного князівства та за майже 900 років свого «офіційного» існування встиг неодноразово побувати в самому центрі історичних перипетій.

Євген Чуйков (1924-2000), народний художник України. У Путівлі. ХХ ст. Картон, олія

У колекції нашого музею зберігається робота народного художника України Євгена Васильовича Чуйкова «У Путивлі». Постать Євгена Чуйкова для Запоріжжя, де художник прожив майже все життя, стала знаковою. Євген Васильович був засновником місцевого осередку Спілки художників та її керівником більше 20 років, а також одним із формальних засновників Запорізької художньої школи, що сформувалась у 50-х роках минулого століття.

Левову частину творчого спадку художника складають пейзажі, в тому числі індустріальні (Чуйков певний час працював художником-оформлювачем на «Запоріжсталі») та міські. Великий вплив на його творчість мали напрями реалізму та імпресіонізму. Пейзажі Євгена Васильовича часто будуються на контрасті світлих і темних, «теплих» і «холодних» кольорів. Вкупі з чітко побудованою композицією картини це створювало своєрідний «настрій» кожної окремої роботи.

У кінці 60-х художня манера майстра набуває більшої декоративності, «графічності», а кольори стають більш насиченими — складається враження ніби перед нами не живописна робота, а графічне панно. В цей же час серед його творів починають з’являтись пейзажі з «історичними нотами».

Все це можна віднести і до представленої роботи «У Путивлі», що зображає одну з найвідоміших пам’яток архітектури міста — Молченський жіночий монастир.

Розташований на високому пагорбі над річкою Сейм, монастир відноситься до так званих монастирів-фортець. Власне, саме місцева фортеця і стала основою для побудови цілого монастирського комплексу.

Путивль, вид на Молчанський монастир. Невідомий фотограф, 1950-ті роки

Перша церква була зведена на подвір’ї фортеці у 1570-х роках монахами з Софронієвської пустоші. Згодом комплекс розширювався, у 1580-1590-х роках збудовано центральний собор комплексу — Різдва Богородиці, а у 1597 році фортеця цілком перейшла у розпорядження монахів. Однак ще довгий час монастирський комплекс виконував і оборонну функцію — на його території розміщувались склади пороху та зброї, а архітектура церковних будівель несла в собі не лише сакральні, але і фортифікаційні функції. А на початку ХVІІ століття комплекс обнесли мурами, і він перетворився на майже неприступний форпост, де не раз знаходили укриття ченці та місцеві жителі. І тільки з ХІХ століття комплекс почав виконувати лише сакральні функції.

Анна Фурса, наукова співробітниця

Живописна Україна. Кам’янець-Подільський

Written by lara on . Posted in Живописна Україна

В рамках проекту «Живописна Україна» ми з вами відправляємось у подорож на Західну Україну — до міста, яке майже цілком можна назвати архітектурним заповідником. Пунктом нашого призначення буде Кам’янець-Подільський.

За легендами, першу фортецю на цій території було засновано ще за часів Київської Русі як один із форпостів держави. А буквально за її «спиною» поступово виросло місто, що стратегічно розташувалось на острові, утвореному каньйоном річки Смотрич. Старе місто, як його прийнято називати, обнесено мурами, і до нього вела лише одна дорога через фортецю та арочний Замковий міст. Все це в купі з природним ландшафтом утворювало майже неприступний комплекс укріплень. За всю історію існування фортеці її було завойовано лише кілька разів.

На фото Кам’янець-Подільська фортеця має майже той самий ракурс, що й на роботі Володимира Масика (див. нижче)

Спочатку Кам’янець-Подільська фортеця була дерев’яною, а кам’яне укріплення було зведене литовськими Коріатовичами. Вперше у письмових джерелах фортеця згадується у грамоті Юрія Коріатовича в 1374 році. Вже в той час частину дерев’яних укріплень було замінено на кам’яні. В середині ХVI століття замок активно розбудовувався і набув свого сучасного вигляду — витягнутий багатогранник фортеці, обнесений товстими мурами з баштами на кожному розі. Кожна з башт, а їх збереглось 11, мала власну назву (Біла, Ковпак, Ляська, Денна, Водна та інші) і легенди, з ними пов’язані. У найбільшій з них, Папській, яку було зведено на гроші Папи Римського Юлія II, за легендою, було ув’язнено Устима Кармелюка.

Щоб почути решту легенд, варто відвідати Кам’янець-Подільську фортецю. Зараз це національний історико-архітектурний заповідник, на території якого активно проводяться екскурсії та щорічні фестивалі.

У нашій колекції зберігаються дві графічні роботи із панорамним зображенням Кам’янець-Подільської фортеці, створені двома відомими українськими художниками-графіками, які здебільшого працювали у галузі книжкової ілюстрації – Володимиром Масиком та Анатоліем Домничем. Обираючи один об’єкт зображення, митці використовують два абсолютно різні способи його передачі.

Анатолій Домнич. З серії «Фортеці і замки України». Фортеця в Кам’янець-Подільському ХІV-ХVІ ст. 1985. Папір, кольорова ліногравюра. Триптих на трьох аркушах

Анатолій Домнич створив триптих, що складається у горизонтальну панораму замку. Фортеця зливається з ландшафтом і водночас височіє над ним масивним силуетом мурів і башт.

Володимир Масик. Кам’янець-Подільська фортеця. 1963. Папір, ксилографія

Володимир Масик подає нам панораму замку згори, від головної міської брами. У своїй роботі художнику вдалося передати не лише достовірний вигляд Кам’янець-Подільської фортеці, але і створити її ліричний образ «свідка давніх часів», що і досі, здавалось би, «стоїть на сторожі» довколишніх просторів і за минулі сотні років сама стала їхньою невід’ємною частиною.

Анна Фурса, наукова співробітниця

Долі двох інженерів в одному екслібрисі

Written by lara on . Posted in Статті

Для тих, хто цінує книгу і все, що з нею пов’язано, продовжуємо розповідь про долі власників книжкових знаків і їхніх бібліотек. В цьому плані, музейне зібрання екслібрисів дарує нам невичерпні можливості.

Серед багатьох графічних мініатюр екслібрис «Изъ книгъ Н.К. Пятницькаго.» (1915) привернув особливу увагу, бо і його власник Микола Костянтинович П’ятницький (1871-?) (фото зліва), і автор Олександр Олександрович Баришніков (1877-1924) (фото справа) – люди, які внесли значний внесок в розвиток архітектури України.

Власник екслібрису народився в Одесі, в сім’ї директора міської гімназії, дійсного статського радника Костянтина Андрійовича П’ятницького. Закінчив Петербурзький Інститут цивільних інженерів.

Відомо, що в 1895 році молодий інженер Микола П’ятницький подав до Одеської міської управи проект механічного підйомника, який і було побудовано в 1902 році уздовж Потьомкінських сходів. Це був один з перших фунікулерів у Російській імперії. Протягом багатьох років він справно працював і періодично відновлювався.

А потім з’явився залізобетонний експериментальний маяк у Миколаєві, спроектований П’ятницьким у співавторстві з Олександром Баришніковим і побудований на Ожарській косі Бузького лиману. Великі сумніви у всіх викликала міцність будови. Про це писали навіть у зарубіжних технічних виданнях. Однак час підтвердив правильність інженерних розрахунків авторів. Ожарській маяк довгі роки успішно експлуатувався і був зруйнований лише під час Другої світової війни.

Авторський тандем Миколи П’ятницького і Олександра Баришнікова залишив про себе пам’ять і в Києві, для мешканців якого, спільно з Артуром Адольфовичем Абрагамсоном (1854-1924), було спроектовано і збудовано Михайлівський механічний підйомник. Цей фунікулер з довжиною підйому в 200 м, двома вагонами місткістю по 70 пасажирів було відкрито в травні 1905 року.

А ось херсонці, вирушаючи на рибну ловлю в затон суднозаводу, напевно, і не здогадуються про те, що колись в давнину його називали «затоном П’ятницького», бо саме він спроектував цей залізобетонний «малий ківш».

Екслібрис «Изъ книгъ Н.К. Пятницкаго.». 1915. Папір, цинкографія. Із зібрання Михайла Андрійовича Ємельянова

На книжковому знаку, на фоні чорного неба у зірках, зображено вершника, який підняв свого коня дибки. Мовою екслібрисної символіки автор нагадує про найбільш значуще в житті архітектора – винахід фунікулера і будівництво маяка за абсолютно новими (для того часу) технологіями.

Наталя Кольцова,
завідуюча науково-експозиційним відділом

Проєкти архітектора Адольфа Мінкуса

Written by lara on . Posted in Статті

Для Херсонського художнього музею Адольф Мінкус – фігура особлива. Адже за його проєктом була споруждена будівля Херсонської міської думи, в якій більше 40 років тому і оселився музей.

Народився майбутній архітектор 21 вересня 1870 року у родині художника-ювеліра Бориса Мінкуса. Власний життєвий шлях Адольф Борисович пов’язує з мистецтвом, але мистецтвом архітектурним — у 1890 році він завершує своє навчання на архітектурному факультеті Одеського художнього училища. Диплом училища дозволяв продовжувати навчання у столичній Академії Мистецтв, однак молодий митець вважав, що найкращою академією може бути лише практична діяльність. Тож з 1890 по 1897 рік навчався і працював у архітекторів Миколи Толвинського і Льва Влодека, а найбільший вплив на молодого Мінкуса мало навчання у одного з найвідоміших одеських архітекторів Олександра Бернардацці (1897–98 роки).

Свої перші проєкти Адольф Борисович почав створювати саме у часи свого «стажування» у іменитих архітекторів. Його першим проєктом став проект хірургічного відділення (1896–98) єврейської лікарні в Одесі. Пізніше Мінкус брав участь у розширенні лікарні: у 1903 році з’явився проєкт приймального відділення, а у 1910–11 — адміністративного корпусу.

Одним з ранніх був і проєкт будівлі Херсонської міської думи (нині Херсонський обласний художній музей ім. О.О. Шовкуненка). Конкурс, імовірно, було оголошено ще у 1899 році, а вже у 1900 на «суд» комісії було представлено чотири «анонімні» проєкти під назвами «Между делом», «Наскоро», «І-ХІІ» та «Южному граду — русское багатство». Після довгих обговорень було обрано «Между делом» як той проєкт, що найбільше відповідає поставленим перед архітекторами завданням. Його автором був молодий архітектор-початківець Адольф Мінкус.

Хоча конкурс було завершено ще у 1900 році, будівля на розі вулиць Соборної та Воронцовської з’явилась лише у 1905-1906 роках. Не зважаючи на всі перипетії, що передували та супроводжували саме будівництво, результат був того вартим — місто отримало будівлю для одразу чотирьох адміністративних установ і одну зі своїх архітектурних окрас.

Подальший творчий шлях Адольфа Борисовича зарекомендував його як автора проєктів житлових, громадських та промислових будівель. Серед його проєктів були: Азовсько-Донський комерційний банк на Рішельєвскій вулиці, Трамвайне депо на Водопровідній вулиці, Трамвайна станція на Грецькій площі (всі в Одесі); Будинок Політехнічного товариства у Москві (1905); у Києві — Двухкласне єврейське училище ім. Соломона Бродского, Дохідний дім Гецович-Міркиних (спільно з Федором Троупянським), Обласна лікарня та багато інших.

Готель «Бристоль», Одеса

Одним з найнезвичніших проєктів, що були створені Мінкусом, був дохідний будинок Гінзбурга у Києві, або, як його називали в народі, — хмарочос Гінзбурга. Це була перша на теренах України висотна будівля, що мала аж дванадцять поверхів.

Дохідний будинок Гінзбурга у Києві, який в народі називали “хмарочосом Гінзбурга”

Будівництво тривало з 1910–1912 роки. Проєкт розробили у співавторстві одеські архітектори — Адольф Мінкус та Федір Троупянський. Будівля розташовувалась на Інститутській вулиці, на місці сучасного готелю «Україна». Власником споруди був відомий будівельник-підрядник, купець першої гільдії Лев Борисович Гінзбург. На жаль 24 вересня 1941 року хмарочос був підірваний військами НКВС, що відступали з Києва.

Загалом, за своє життя Адольф Мінкус встиг створити більше сотні архітектурних проєктів, лише деякі з яких так і залишились не втіленими. Помер Адольф Борисович 22 грудня 1948 року в рідній для нього Одесі, а «династію» архітекторів продовжив його син Михайло Мінкус.

Анна Фурса, наукова співробітниця