ДИТИНСТВО

…Я народився на околиці Херсона, яка з катерининських часів зберегла назву Військовий форштадт. Пам’ятаю старовинну фортецю й вали, які я сходив уздовж і впоперек. Та більше вабила мене малого не давнина, а порт, річка Кошова — притока Дніпра. Я міг цілі години дивитись, як входять у порт і швартуються пароплави, як увечері запалюються й переморгуються вогні за річкою. Мов приворожений, спостерігав я в пору осінніх зелених базарів, як сновигають Кошовою вантажені капустою, баклажанами, кавунами човни — дубки, і мені здавалося, що то ожилі гори — сріблясті, жовто-гарячі, зелені — ковзають по воді, віддзеркалюючись у їх синяві. Не відриваючи очей, я дивився на бронзові, засмаглі тіла чоловіків, що веслували, на швидких у рухах жінок, що перегукувалися на березі.

Олексій Шовкуненко. Херсон. Зелений базар. 1928. Дошка (фанера), олія

Олексій Шовкуненко. Херсонський базар. 1950 (за ескізами 1921 р.). Картон, олія

А Дніпро! А зелена стіна комишів на лиманах!

Олексій Шовкуненко. На Дніпрі. В плавнях. Херсон. 1914

А мальовничі Олешки (як чудово оспівав їх у своїх незабутніх «Вершниках» Юрій Іванович Яновський!).

Олексій Шовкуненко. Портрет Юрія Івановича Яновського (письменник). 1954. Полотно, олія

А рибалки на Карантинному острові за Кошовою! <…>

Олексій Шовкуненко. Біля ріки. 1960. Полотно, олія

Усе це назавжди закарбувалося в пам’яті. І згодом не раз — у довоєнні часи з натури, а в післявоєнні — по пам’яті — я писав ескізи з повними овочів дубками, що мчать під вітрилами, зелені базари на березі Кошової, ставних баб біля величезних кошів з жовто-гарячими, аж червоними баклажанами…

Олексій Шовкуненко. Херсон. Зелений базар. 1921. Полотно, олія

Олексій Шовкуненко. Херсон. Зелений базар. Ескіз. 1950 (за ескізами 1921 р.). Картон, олія

НА ДНІПРОБУДІ

<…> Остаточне рішення виїхати на Дніпробуд прийшло тоді, коли звідти повернулася група студентів Одеського художнього інституту, які перебували там під час літньої практики. Те, що я побачив на студентських етюдах, захопило мене (це вже були не чорно-білі фотографії, а живописні твори — колір і сонце, небо, простори Дніпра, потужні споруди, що виростали на його берегах!).

Я тут же зібрався й виїхав. Це було восени 1930 року. Десять акварельних малюнків з тих, що я виконав тоді, я показав на Третій Всеукраїнській художній виставці, яка відкрилася в Одесі в березні 1931 року. Там же експонувалися три мої акварелі, написані 1930 року на Одеському суднобудівному заводі. У наступні два роки я знову виїздив на Дніпробуд, тепер уже влітку і на довший строк. <…>

Олексій Шовкуненко. Будівництво греблі Дніпрогесу. Папір на картоні, гуаш

Великі, розміром в аркуш ватманського паперу акварелі писалися протягом одного сеансу: освітлення швидко змінювалося, сподіватися на те, що завтра о цій порі воно буде таким же, не доводилося. Та й натура, самі мотиви — захоплююче чудові — спонукували до роботи «на одному подиху».

Писав на сухому папері. Я люблю писати «по мокрому», це дозволяє домогтись великих, часом несподіваних, живописних ефектів. Та в даному разі не було ні можливості, ні терпіння чекати, поки зволожений папір трохи висохне, щоб продовжувати роботу далі.

ПОРТРЕТИ

З юнацьких років мене приваблював образ людини. <…>

Олексій Шовкуненко. Робітфаківка. 1920. Папір, пастель

…Мої портрети середини 20-х років становлять, здається мені, досить цілісну групу. Це головним чином зображення близьких мені осіб, а також портрети, виконані на замовлення. За характером це те, що звичайно називають інтимними портретами.

Олексій Шовкуненко. Жіночий портрет. 20-30 рр. ХХ ст. Папір, пастель

<…> Я не визнаю живопису нематеріального, кольору нематеріального. Тим більше, що і глядач в матеріальності живопису, кольору справедливо бачить один з проявів правди, реалізму. Я переконаний, що коли глядач каже «як живе»,— це не завжди через поганий смак або прихильність до натуралістичної фотографічності.

Олексій Шовкуненко. Інтер’єр з дівчиною. 20-і рр. ХХ ст. Папір, пастель

<…> Портретів М.М. Фадєєвої я тоді намалював декілька. Той, про який вже йшлося,— у квітчастій хустці, пов’язаній навколо голови,— написаний олією. Хотілося, щоб соковиті фарби контрастно підкреслювали класично строгі риси обличчя. Де тепер цей портрет, не знаю. З виставки його купив італійський консул в Одесі і, мабуть, вивіз за кордон. Інший портрет М.М. Фадєєвої — в хустці, накинутій на голову й плечі,— так само виконаний олією. Але тут стримані барви (сполучення фіолетового із сріблясто-сірим) мали становити гармонію зі строгими рисами та матовою шкірою обличчя молодої жінки. В Державному музеї українського образотворчого мистецтва в Києві є ще один, незавершений портрет М.М. Фадєєвої — в українському вбранні («Українка»).

Олексій Шовкуненко. Портрет Марини Михайлівни Фадєєвої. 1920. Папір, пастель

М. М. Фадєєва позувала мені для картин «Біля басейну» (є два варіанти: один виконаний олією, другий — змішаною технікою акварелі, гуаші й пастелі) та «В парку».

Олексій Шовкуненко. Етюд. 1924. Папір на картоні, олія

<…> Цикл портретів молдавських колгоспників і колгоспниць складається з кількох творів, написаних у 1936—1937 роках. Це — «Портрет молдавського колгоспника тов. Осадчого», «Портрет Декіци Фрунзе», «Портрет Наталуци Слюсар», «Молдаванка перед дзеркалом», «Молдаванка з відром», «Молдавський колгоспник. Етюд». Для «Молдаванки перед дзеркалом» позувала Декіца Фрунзе.

Олексій Шовкуненко. Портрет молдаванки біля дзеркала. 1936. Полотно, олія

У Молдавію виїздили бригадами — по декілька українських Живописців, скульпторів і графіків. Нас вразила краса природи цього краю, його людей, картини їхньої праці на виноградниках та тютюнових плантаціях. Усе це я хотів передати в портретах. Звідси їх яскрава барвистість — сполучення червоних, зелених, синіх, вохристих, звідси й декоративність, яка нечасто є в моїх роботах. А втім, це стосується лише робіт, писаних олією; акварелі «Молдаванка з відром» та «Молдавський колгоспник. Етюд» вирішені тонально. Декіца й Наталуца позували в школі, де ми мешкали, а інші — на відкритому повітрі.

Олексій Шовкуненко. Портрет молдаванки біля дзеркала. 1936. Полотно, олія

<…> У роки війни — в Уфі та в Москві — я, як ніколи доти, з захватом працював над портретами. Якось по-новому вдивлявся я в людей. Та вони й справді були інші.

В Уфі ми жили з липня 1941 по липень 1943 року. Першого року перебування тут написано портрет льотчика Калениченка, президента Академії наук УРСР О. О. Богомольця, скульптора Г. С. Теннера (два етюди: один — аквареллю, другий — кольоровими олівцями); наступного — віце-президента Академії наук УРСР О. В. Палладіна, академіка АН УРСР Б.С. Чернишова, українських письменників Івана Ле та Л. С. Первомайського, башкирського поета Сайфі Кудаша, архітектора В. Г. Заболотного, знатного сталевара Бєлорєцького металургійного заводу В.Т. Рябова та ін. У ці роки я намалював аквареллю декілька етюдів башкирів — робітників Бєлорєцького заводу.

Олексій Шовкуненко. Льотчик Калениченко. 1943. Папір, акварель

Портрет льотчика Калениченка, який прибув до Уфи на лікування (точніше — етюд у двох варіантах — поколінний та погрудний) писався швидко: кожен варіант протягом двох сеансів. Я вперше малював кадрового військового, працювати було цікаво. Льотчик поривався на фронт, позував у шоломі, з яким не розлучався, та в шкіряному реглані.

Олексій Шовкуненко. Льотчик Калиниченко (етюд). 1942. Папір, акварель

Характерна річ: не тільки письменників-фронтовиків, які прибували до Уфи на короткий час, Івана Ле та Л.С. Первомайського, а й академіка Б.С. Чернишова, архітектора В.Г. Заболотного, скульптора Г.С. Теннера я малював у верхньому одязі: в шинелі, кожушку, пальті.

Олексій Шовкуненко. Портрет академіка Бориса Сидоровича (Ісидоровича) Чернишова. 1943. Папір на картоні, акварель

Опалювали тоді не дуже добре, в приміщеннях було холодно, та справа навіть не в тому: всі були немов у поході, готові йти, діяти. На обличчі Г.С. Теннера, опріч усього іншого, відбилися і горе, і недуга: він сильніше за інших переживав окупацію України, його рідної Одеси, хворів від тяжких переживань.

Олексій Шовкуненко. Портрет скульптора Григорія Самойловича Теннера. 1942. Папір, кольорові олівці

<…> Майже водночас, того ж 1947 року, я написав олією портрет Наталії Михайлівни Ужвій у ролі Раневської в драмі А.П. Чехова «Вишневий сад». Я пишу портрети без попередніх ескізів — одразу на полотні чи папері в попередньому рисунку знаходжу композицію, розташування постаті на площині і в просторі. Але в даному разі я зробив невеличкий попередній ескіз олією на папері. Адже завдання було важке: передати властиве видатній артистці вміння, перевтілюючись, залишатися самою собою.

Олексій Шовкуненко. Портрет Наталії Михайлівни Ужвій в ролі Любові Андріївни Раневської (за п’єсою А.П. Чехова «Вишневий сад»). 1947. Полотно, олія

<…> Роком раніше, так само на відпочинку, в Хості, я написав аквареллю портрет мого давнього друга, співучня по Академії мистецтв Георгія Костянтиновича Савицького. На жаль, він залишився незавершеним, та мені, здається, вдалося якоюсь мірою передати широкий російський характер цієї чудової людини й визначного художника.

Олексій Шовкуненко. Портрет художника Георгія Костянтиновича Савицького. 1946. Папір, акварель

Олексій Шовкуненко. Спогади

Шляхетна, освічена, волелюбна, незламна, вона стала символом мужності і боротьби. Іван Франко назвав її, жінку, наймужнішим поетом України. Не поетесою — поетом! Вона вболівала за свій «занапащений край» і обрала собі взірцем для наслідування образи Прометея, Спартака, Жанни д’Арк.

У зібранні Херсонського художнього музею є десяток ілюстрацій різних художників до творів поетеси. Але зараз звернемо увагу лише на дві роботи Василя Касіяна (1896-1976) — засновника художньої школи української графіки, майстра класичної європейської гравюри на дереві, блискучого ілюстратора, чия книжкова графіка увійшла в «золотий фонд» національної книги.

Інколи навіть не віриться, що художник проміняв життя у Празі, де він здобув художню освіту, отримав європейське визнання, обіймав добре оплачувану посаду викладача, на радянську реальність, на, як виявилось, отії «золоті кайдани». А, з іншого боку, тоді, мабуть, і не могло бути інакше: у свідомості Василя Касіяна завжди домінував ідеал української культури. Він повернувся, бо прагнув працювати для рідного народу. І працював, часом віддаючи данину радянській системі. Серед найяскравішої мистецької спадщини майстра — низка ілюстрацій до української класики.

«Захоплено думаю про велич української класичної літератури, про її талановите слово, як і талановитий наш народ. Художник має велике щастя знаходити в цьому слові теми для правдивих сюжетів і вкладати в них душу…» – писав Василь Касіян.

Митця приваблювала література, що відображує дух волелюбності українців. Саме такими і були для Касіяна твори Лесі Українки, які, за словами самого художника, «сповнені ідей для створення великих циклів ілюстрацій».

Звісно, що пройти повз образ самої «Доньки Прометея» митець не міг — її доля, її творчість, її сила духу вражали її сучасників і продовжують вражати тих, хто хоча б трошечки занурився в її поезію та біографію. Леся Українка Касіяна — зовсім не ікона, вона жива жінка, замислена, з тугою і болем в очах, і водночас з якоюсь нежіночою силою.

Василь Касіян. Леся Українка. 1946. Папір, офорт.

«Я показував Лесю Українку сильною, мужньою і як крицевою зброєю було її слово, змальовував красивою…», — зізнавався художник.

Але насправді він не прикрашав поетесу, не «декорував», не додавав «українськості». Може, його Леся і не дуже схожа на тиражовані портрети, до яких ми звикли (роботи Василя Касіяна ніколи не мали ознак фотографічності й натуралізму, та й кого зараз цікавить фотографічна точність — для цього є світлини), зате от він — її характер, її єство, без фальші та лоску.

До поеми Лесі Українки «Давня казка» (1893), яку вона написала у двадцятидворічному віці, митець звертався неодноразово — і у 1950-ті, і у 1970-ті роки. Очевидно, що для художника тема, яка все життя хвилювала поетесу — поет і народ, — була близькою та болючою, бо без демонстрації прихильності до влади вижити у лещатах країни соціалізму було неможливо.

Так, він був свого роду «прапором» радянської держави — знаний художник європейського рівня віддав перевагу життю в соціалістичній країні. Для нього не шкодували звань та нагород — саме Касіяну першому з митців присвоїли Шевченківську премію, він став головою Спілки художників України, Героєм Соціалістичної Праці, депутатом Верховної Ради, академіком. Але він, як і багато інших офіційних митців, залежав від державних замовлень і був вимушений палко oспiвувати «соціалістичні перетворення» в країні, щоб пересічні громадяни повірили, що «жити стало краще, жити стало веселіше». Раніше, живучи у капіталістичній країні, він сприймав СРСР як втілення своїх заповітних мрій. Натомість на власні очі побачив голод, сам тяжко пережив його. І після голодомору, на виставці в 1936 році, художник насмілився експонувати свій дереворит «Голод», за що мало не поплатився життям. Після того у шафці біля чорного ходу квартири він завжди тримав вузлик з одягом і сухарями – про всяк випадок… Він вижив, не був ув’язнений, але у 1937-му його таки звільнили з роботи як «ворога народу».

Не поет, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотії тонкі сіті.

Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки.
Золоті надіть кайдани.

Василь Касіян. У в’язниці. Ілюстрація до поеми Лесі Українки «Давня казка». 1970. Папір, офорт

На офорті 1970 року «У в’язниці» образ ув’язненого поета, який не припав на пропозицію графа-деспота стати його придворним співцем, випромінює світло. Увага художника прикута до сивого старця, якому тюремні стіни не заважають творити, адже це момент народження палкого поетичного слова. І замислений погляд поета, так схожий на погляд самої Лесі Українки з портрета, виконаного Василем Касіяном.

Та й в темниці буду вільний, –
Маю думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.

Максим Рильський присвятив Василю Касіяну вірша на його 50-річчя, де є такі рядки:

Що з серця йде, те вічним стане,
В століття переллється мить.
Служи народу, Касіяне,
Йому бо тільки й варт служить.

На жаль, художник, відданий своєму народу, робити це міг не завжди… І знаходив віддушину у зверненні до української класики, зокрема, до творів Лесі Українки, з її мужнім правдивим словом і щирою любов’ю до України.

Лариса Жарких, наукова співробітниця

У мистецтві головне – особистість художника, поезія його душі й уміння захопити цим глядача. Тут не може бути ніякого самоствердження, ніяких пошуків оригінальності, ніякого епатажу. Все це «від лукавого»…

Тетяна Яблонська

Майбутня славетна художниця народилася 24 лютого 1917 року в Смоленську. Наприкінці 20-х років минулого століття її родина переїхала до України. Свою дитячу мрію — присвятити життя малюванню — мисткиня здійснила за допомогою Київського художнього інституту, де вона навчалася в майстерні Федора Кричевського.

Творчості Яблонської був властивий великий жанровий діапазон: автопортрети, натюрморти, пейзажі, портрети членів родини. Та все ж найбільш улюбленими були тематичні картини, в яких художниця з натхненням оспівувала повсякденне життя — родинні стосунки, радість материнства, працю людей.

21 лютого 1876 року у місті Слов’янськ Харківської губернії народився народний художник РРФСР Петро Петрович Кончаловський.

Майбутній художник походив з дворянського роду. Його батько був перекладачем і мав власне книговидавництво. Будинок Кончаловських часто відвідували митці та літератори. Будучи ще малим, Петро Кончаловський встиг познайомитись з багатьма класиками образотворчого мистецтва: Валентином Сєровим, Костянтином Коровіним, Михайлом Врубелем (який згодом стане шафером на його весіллі з дочкою Василя Сурікова Ольгою), Ісааком Левітаном та багатьма іншими.

Знайомлячи шанувальників мистецтва з колекцією музею, варто згадати художників, чий творчий шлях не увінчався лаврами визнання і широкої відомості, але чий доробок для історії мистецтва має велику цінність через талант, працьовитість та незалежність поглядів.

Олександра Натанівна Латаш (1909–1972) – цікавий і надзвичайно обдарований графік, аквареліст, ілюстратор, але, на жаль, у певній мірі, забутий художник. Вона народилася в Ризі, проте більша частина її творчого життя пов’язана з Ленінградом. Там вона навчалася в художньо-промисловому технікумі (1926– 1929). Протягом 1937–1941 рр. створювала ескізи костюмів і декоративних тканин. Переважно займалася тиражною графікою, з 1946 року працювала в Експериментальній літографської майстерні Ленінградської організації спілки художників, де панувала до певної міри в умовах радянської дійсності атмосфера свободи творчості та експерименту. Її роботи сьогодні зберігаються в державних музеях і приватних збірках Росії, України, країн Європи.

Олександра Латаш. Ескіз завіси до опери О. Бородина «Князь Ігор». 1957. Папір, акварель, олівець, гуаш